Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Коли козаки влаштувалися на ніч у затишному ярку, вони відокремились від усіх і, порадившись поміж собою, подалися спати до своїх гуртів.

Прохолодний ранок підняв усіх на ноги ще до вранішньої зорі, і коли навкруги посвітлішало, десятка Години розпрощалась із товаришами та вирушила в бік Старокостянтинова. Проїхавши зо дві версти, Павло зупинив свою Купину і повідомив козаків, що вони таємно йтимуть слідом за своїм загоном, додавши:

— Так треба!

Побродивши околясом, Павло знайшов знайомі місця і впевнено направив свою десятку в напрямку Медина. По обідній порі зупинилися в чагарнику і, розпаливши багаття, зварили собі кулешу, аби хоч раз на день з’їсти гаряченького. Після їжі Павло наказав усім накинути на себе покривки з прилаштованими до них гілками. Тепер неподалік попереду рухалися два найкмітливіших з десятки — Хомула Спиридон та Мандрика Андрій. До вечора ніякої веремії не сталося, а Павло перед тим, як розставити дозорців, повідомив хлопців, що вони ходять слідом за загоном Паталаха, бо є підстави думати, що за загоном весь час стежать.

Вранці неподалік від них почулося іржання коней, і Павло наказав швидко перемотати повіддям морди своїх коней. Сторожко вивели коней з ярка, і, залишивши старшим Стеця Коляду, Павло з Глібом Зайченком піхом вирушили оглянути місцевість.

Невдовзі чутливий нюх козаків привів їх до озерця, де паслися коні, а десятка з півтора невідомих вояків снідали побіля вогнища. За кульбаками, які виднілися на конях, та уривками слів Година здогадався, що перед ними ляхи. Знаючи, що десь неподалік причаїлися їхні дозорці, Павло з Глібом тихцем позадкували і, підвівшись, швидко рушили до своїх. Хлопці здалеку побачили, як квапився їхній десятник з товаришем, і скочили на коней.

— Таки ми їх вистежили, хлопці! Не дамо промаху, затяті вояки — здалеку було видно! — на ходу сповістив Година і хутко скочив у сідло.

Тепер попереду їхали Павло з Остапом Сподинцем та Андрієм Мандрикою, а позаду за ними рухались решта, поділившись по двоє. Павло відчував, як бентежились його хлопці, а в самого від невідомості аж у горлянці пересохло та час від часу витирав холодний піт, який заряснів на чолі. «Добре було мені з моїми побратимами, де вони зараз, Андрій з хлопцями?.. А тепер усе на мені, схиблю — всі тут і поляжемо», — роїлись думки. Хто-хто, а Павло добре пам’ятав, чим закінчуються зустрічі з ворожими вивідувачами. «Іван наперед вислав би одного, а хто піде попереду? Хай спробує Марко Пелих, попадеться, так затуркає макітру будь-кому», — вирішив Павло, завернувши на узбіччя.

— Марку! Злазь з коня та зніми сідло, поїдеш немовби якийсь неборак, а ми назирці. Не переймайся, в біді не залишимо! — наказав Павло розгубленому Маркові.

Хлопці глузливо поглядали на Пелиха, який без зброї та на неосідланому коні справді був схожий на злидня.

— Ти так схожий на нашого їздового Панька, аби ще тобі його сіряк, то куди тому Панькові, — посміявся з нього Коляда, та всім зараз було не до жартів.

Але Пелих уже вжився в образ того їздового і, піднявши з землі хворостину, покульгав до свого коня. Нахилившись, загріб п’ятірнею свіжого кізяка та й вимазав свого вороного попід хвостом, не забувши витерти руки об свою одежину. Хлопці поглядали на його збори, але ніхто не дивувався з «духмяних» приготувань, а Стець Коляда, неначе повинився за свої жарти, мовив:

— І я би так зробив, а то ще й макітру вимазав би в кізяки…

Кивнувши головою хлопцям, Марко весело піддав коню попід боки, і той учвал поніс Пелиха попереду десятки. Павло подав знак рухатися далі, й десятка чвалом рушила позаду своєї «принади» для ляхів.

Пелих давно вже не носився на коні охляп[23] і через якийсь час стишив ходу свого Лилика та пустив його клусом.[24] Занепокоєність минула, і він безтурботно їхав, милуючись гарними місцинами. Шляху на Медин немовби і не існувало: то натрапляв на добре наїжджений путівець, а то в якомусь ліску і зовсім зникав, розгалужуючись стежками. Напівсвідомо він, немовби прощальник, милувався щедротами цього краю і в куточках краєвидів шукав схожості з його краєм побіля Корсуня — понад Россю.

Так, не зустрічаючи жодних перепон, Марко проїхав чимало шляху, і душа його повеселішала, а на думку весь час навіювалась козацька пісня.

Назустріч виїхав віз, а невдовзі й другий, на яких сиділи за поводами жіночки, а на возах — дітлахи та старі люди. Марко чемно посторонився і радо привітався до подорожніх. «Помагайбіг приязному панові!» — відгукнулись на возах, їдучи далі, не зупиняючись, Марко перечекав, коли його мине другий віз,