Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Все в Івана складалося буцімто добре і заспокійливо щодо подальшої долі, але він пам’ятав, заради чого полишив свою родину і опинився тут — під самою Варшавою. Почав мислити, якби йому час від часу навідуватися до Варшави і в умовному місці забирати звістки до Хмельницького від його таємних підтримувачів.
Та невдовзі трапилася нагода й навідатися до Варшави. Пан Генрик наказав назавтра готувати карету для поїздки до Варшави, й Іван з радістю сприйняв це доручення. Пораючись побіля карети, він мугикав про себе якусь козацьку пісню, коли до нього наблизився Штефан і мовив:
— Знаю, ти завтра до Варшави, а пан у справах може бути там до вечора. Зайди до кухарки Клавди, візьми харч… Так завжди до тебе було…
Іван вдячно кивнув йому і по закінченні справ заспішив до Клавди. Кухня була з причілку панського будинку, і коли Іван з’явився на порозі кухні, Клавда зустріла його досить холодним поглядом:
— Не ходи до кухні, я сама поставлю вранці побіля дверей на тримутці[18] твій харч! — випередила його прохання кухарка.
Йому нічого не залишалося, як кивнути головою на знак вдячності й повернутися до нічного притулку.
Прокинувшись раніше звичайного, Іван вибіг через задню хвіртку до плеса і, збадьоривши себе, поплавав декілька разів на той берег і назад. Звеселілий, заходився перевіряти упряж.
Через якийсь час прибігла схвильована гувернантка Марися і переказала, щоби він не зволікаючи підкочував карету до фасаду будинку.
Іван чомусь захвилювався, бо хотілося все робити так, аби панові сподобалась його обхідливість як візничого.
На ґанку з’явилися пани: пан Генрик і невеличка приємна пані Халина, за ними повискакувало душ із п’ять челяді, й Іван, відчинивши дверцята карети, чемно вклонився, запрошуючи панів усередину.
Дорога до Варшави видалася Іванові недалекою, бо ще й сонце не почало припікати, як карета вкотилася до міста. Іван почув, як його в спину штовхнув через отвір позаду пан Генрик, і він зупинився та хутко зіскочив з лавки на землю й запобігливо відчинив дверцята.
— Буду поряд з тобою, Стасе, перший твій виїзд буде показовим, щоби місто добре опанував! — промовив Генрик і забрався поряд з Іваном на лавку візничого.
— Споглядай не поспішаючи, — гордовито мовив пан і в міру руху карети розтлумачував здивованому Івану, показуючи на ті чи інші споруди, які вразили того своєю величчю та розмірами.
Карета загуркотіла бруківкою, а навстріч почало з’являтися більше карет та хур при двійній упряжі.
— Це, Стасе, і є головним Королівським трактом, по ньому ми завжди будемо приїздити до міста, — мовив пан і взявся показувати маєтки литовських магнатів Радзивіллів.
Далі пан Генрик вказав на величний маєток польського короля і додав, що при ньому є школа польських лицарів, де з часом навчатиметься його внук Янек.
Від баченого Іван так здивувався, що на пояснення, де що розташоване, тільки кивав головою. Попереду постав незвичайний пам’ятник, Іван випередив пана, вигукнувши:
— Пане Генрику, а кому сей так високо поставили, мабуть, королю?
— Так, так, дивись, яку славу має король Сигізмунд, ревний католик та приборкувач смути, — захоплено вигукнув Генрик, а потім додав: — Така буде і Яну Казимиру, що от-от подавить хлопів разом з їхнім хлопським Хмельницьким, скоро буде вже, чекає на нього паля на Пекельці[19] побіля муру.
Проминули плац Замковий, на якому стояв королівський замок, і пан наказав виїжджати на Ринкову площу, запруджену возами, каретами і людом, що сновигав під самими копитами коней. Звідусіль чулися крики візничих та голоси тих, хто торгує. Пан Генрик наказав зупинитися побіля резиденції міського голови — війта і, злізши з лави візничого, сам від чинив дверцята карети і чемно запросив зійти пані Халину. Іван догідливо підтримав під руку пані, й вона, зійшовши на бруківку, впевнено оглянула площу, а тоді під ручки з паном Генриком вони попрямували до будинку війта.
Примотавши віжки до окоренка, Іван почав оглядати чуже для нього місто та гадати, як же це йому вдаватиметься забирати послання від людини Хмеля у Варшаві. Треба відшукати костьол Святого Хреста і там у відомому йому місці, про яке йому розповів полковник Лаврін Капуста, в одній з ніш поміж цеглою треба буде забирати дорогоцінні папірці, в яких будуть послання до гетьмана.
Поряд стояла небагата карета, і при ній обертався круглолиций, з повними губами молодик. Іван дружньо з ним привітався і також почав оглядати свою карету. Через якийсь час заліз під карету і, погойдавши її ногами, виліз із-під неї та, скрушно хитаючи головою, ні до кого не звертаючись, мовив:
— От бісова вісь, чи витримає зворотний шлях. Пан заб’є…
Молодик співчутливо поглянув на Івана. Тоді Іван, спитавши молодика, як його звати,
