Вітри сподівань - Володимир Кільченський

натякаючи на те, що рівного новій кухарці, окрім нього, він не бачить. Той аж сяяв від передчуття скорих душевних зносин з гарненькою паняночкою. Коли Іван мовив йому, що хотів би вигуляти свого Багряного, який уже декілька днів застоявся в стайні, той махнув рукою, мовляв, звичайно, не до тебе…

Впевнившись, що панам він сьогодні не знадобиться, Іван вивів свого застоялого коня і виїхав через задню хвіртку на луговину. Теплий безвітряний вечір обіцяв бути вдалим для Іванової справи, і, легенько піддавши шпорами попід боками коня, вирушив завершити справу, заради якої він тут і був…

Допоки сонце ще не заховалося за обрій, встиг вибратися на шлях, який вів до Люблина, і коли кінь розім’явся, пустив його учвал. На шляху стрічалися верхові й карети, але наставав вечір і всі поспішали до своїх нічлігів, не звертаючи уваги на одинокого вершника.

Добрався Іван до Бульки вже майже в темряві і знайшов прикмети, де було те умовлене дерево з дуплом, щоби в нього опустити послання.

Довелося довгенько поблукати, водячи за повід Багряного. Ще раз впевнившися, що це те дерево, вражене блискавкою, Іван намацав отвір дупла вище від своєї голови та, витягнувши звідти округлий камінь, поклав послання, притиснувши ним. Трішки постояв, прислухаючись до навколишніх голосів птахів та звірів і, не відчуваючи жодного занепокоєння, повів під вузди Багряного подалі від умовленого місця.

Зворотний шлях виявився набагато важчим, але Іван зрозумів, що надолужати час у темряві, підганяючи коня, не можна. Розміреною ходою добрався до переправи через річку Свідер, але, знаючи, що на ній може бути якась охоронна залога, вирішив знайти мілке місце і перейти річку вбрід. Наблизившись збоку, подалі від переправи, до річки, він зрозумів, що про це не треба навіть і мислити: річка була наповнена водою по самі верхи берега, і було чути швидкоплинний плескіт води.

Знову вибрався на шлях і, набравшись духу, неспішно рушив до мосту. Обмірковував на випадок зупинення його сторожовими вояками, що говоритиме, аби виправдатися за нічний переїзд. Ось уже кінь затупотів копитами по дощаному настилу, і при неясному світлі місяця він не побачив на переправі нікого. Багряний перейшов міст, й Іван підігнав його, аби хутчіше відійти від мосту. Не встигли вони віддалитись й на п’ятдесят сажнів, як позаду почувся нервовий оклик заспаного охоронця:

— Повротем до мне, кто там?!

Іван від несподіванки хотів зупинити коня, але від чуття його вразливості від незрозумілої мети нічного вояжу змусило пришпорити Багряного, і той слухняно взяв з місця вчвал. Позаду заволали: він чув якісь незрозумілі слова, але кінь уже набрав швидкість, і вони помчали в темряву, подалі від небезпечного місця.

Дякувати Богові, шлях освітлювався місяцем, і коли позаду бабахнув постріл, Іван був уже на безпечній відстані. Проскакавши про всяк випадок близько одної милі, він стишив лет Багряного і, вглядаючись у темряву, лугом заспішив до маєтку пана Генрика. Знайшовши примітне місце, де вже треба було звертати зі шляху до луговини, він полегшено зітхнув і по вранішній росі на густому травостої попрямував до маєтку пана.

До хвіртки під’їхав, коли вже на сході небо підсвітила вранішня зоря. Ставши на спину Багряного, перебрався через високу огорожу та, зсередини відсунувши засув, завів забрьоханого коня до садиби. Причепурив свого вірного товариша й підсипав йому вівса, а сам вклався спочити після бурхливих подій минулої ночі.

Розторсав його Штефан, боляче піддаючи попід боки та примовляючи:

— Піднімайся вже, Стасе, дідько б тебе вхопив, я всякій худобині дав харчу, поїти її треба!

Іван швиденько впорався зі своїми повинностями і з бурчання Штефана зрозумів, що той на нього особливо не гнівається.

— Друже Штефане, заблукав звечора, довелося в переліску чекати, доки місяць зійде, щоб утрапити до маєтку. Вже віддячу тобі за турботи! — весело звернувся він до конюха, і той задоволено засміявся.

Тільки зараз Іван відчував задоволення від виконаного ним завдання і в доброму гуморі провів увесь день, виконуючи забаганки Штефана, а тому, звичайно, подобалось підганяти свого товариша.

Десятник Павло

Весна 1649 року застала Павла Годину далеко від зимового спочинку в Старокостянтинові після бойового походу з військом Богдана Хмельницького під Замостя.

З наближенням весни оживилися ляські ополчення й почали турбувати набігами на навколишні містечка та зривати свою злість на їхніх мешканцях. Виявляли тих, хто ходив за Богданом на війну, вішали на шибениці або саджали на палю, а обійстя пускали з димом. Полилася знову кров селянська, пани ляхи вибивали з голів своїх холопів й думки про волю. До Чигирина потягнулися вістові зі скаргами на звірячі знущання панів над своїми колишніми холопами, які вже, зазнавши волі, не хотіли гнути шиї на остогидлого пана або орендарів маєтків — жидів.

До Старокостянтинова збиралися втікачі від ляської помсти та шукали захистку побіля козацького полку, що стояв на сторожі по лінії миру, яку встановив одноосібно Хмельницький по річці Горині через Старокостянтинів у напрямку Кам’янця.

Павло зі своєю десяткою в склад загону з тридцяти вершників трюхикали в напрямку Купелі, що була у верхів’ї річки Південний Буг. Їхній загін під зверхником Андроном Паталахом вже третій день не полишав кульбак, роблячи спроби захопити знаючого «язика» та вивідати пересування ворожого війська.

— Дозволь мені відокремитися