Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Зденеку, доглянь за моїми вороними, а я хутко пригляну десь металевого пакола та підсилю вісь. Мислю, що доправлю панів до Юзефува!

Той співчутливо кивнув головою, а Іван, накинувши на дверцята карети колодку,[20] швидко рушив у напрямку королівського палацу. В голові стугоніло від людського гомону, до якого він не звик, та й від хвилювання: а чи знайде він заповітне місце схову того послання?

Через якийсь час він уже був побіля Королівської резиденції і, наблизившись до собору Святого Хреста, побожно перехрестився та, постоявши недовго, благоговійно схрестивши руки, почав обходити собор навкруг, пригадуючи місце схову послання. Як йому й було мовлено, на одному з кутків підніжжя він запримітив щілину і, піднявши якусь друзку, хвилюючись, знову наблизився до відомого місця. Іван не міг себе перебороти, щоб швидко видовбати того папірця і піти геть. Знову благоговійно постояв зі схрещеними руками і, озирнувшись навколо, нагнувся та копирснув зі щілини невеличку штуку. Та вже більш стримано відійшов від стіни, судомно стискаючи в руках здобуту річ. Далі все хутчіше віддалявся від собору, а тоді і зовсім заспішив підтюпцем, раз по раз вигукуючи причіпливе слово-ім’я: Святко! Святко!..

Попереду вже видно було залюднену Ринкову площу, і, стишивши ходу, Іван підійшов до залишеної ним карети. Побачивши Івана, його новий знайомий зраділо махнув рукою та заспокійливо мовив:

— Пана твого не було. Я бачив, як вони ішли до війтового дому і ще не вертали…

Іван радо кивнув йому, мовляв, добре, а тоді, немов виправдовуючись, каже:

— Далеко не зміг відійти, застрахався… по дорозі заїдемо до коваля, нехай гляне під колясу…

Тепер у Івана був час розгледіти Ринкову площу та придивитися, чим люд торгує, послухати настроєність юрби. Відійшовши від карети, Іван дістав добуту річ і, зробивши вигляд, що це гроші, розглянув її. Це був маленький згорточок, обв’язаний ниткою, і він на ходу надійно заштовхав його за черес у потайну кишеню.

Невдовзі пани Дралєвські з’явилися, задоволено перемовляючись поміж собою, і коли Іван відчинив дверцята, пані Халина одна зайшла до карети, а Генрик знову вмостився побіля Івана, махнувши рукою, мовляв, вперед.

— Звертай до вузького потічка, рухаймося по Подвалє, навкруж міського валу. Маю справу в будинку ката, — заговорив пан Генрик і загадково поглянув на Івана.

Зупинилися побіля цього нещасливого будинку, й Іван весь напружився, коли пан хутко полишив карету і зник за порогом непоказного будиночка. Довго не з’являвся, й Іван сидів, занепокоєно перебираючи віжками. «Невже мене вистежили?.. Живим не дамся клятому кату… Матір Божа, відведи від мене сокиру губителя душ людських!» — думав про себе Іван. А коли на порозі з’явився пан з якоюсь дівчиною зі скринькою в руках, він ледве не пришпорив коней від несподіванки та закричав на коней, а можливо, самому собі:

— Тпру, скажені! Стак![21]

Коні схарапудились від крику і ледве не зірвалися в біг, та Іван опанував себе і, натягнувши віжки, примирливо мовив:

— Добже, добже, спокожнє…

Пан з молодою дівчиною підійшли до карети, і Генрик здивовано поглянув на Івана та, відчинивши дверцята, запросив молоду панянку всередину. Знову забрався на лаву поряд з Іваном і вони рушили далі. Пан задоволено розглядався та показував Іванові визначні місця Варшави, а побіля монастиря єзуїтів наказав зупинити карету і щось прошепотів про себе, й тільки тоді рушили. Далі їхати не стали, бо пан мовив, що попереду Гнойні місця, й Іван, повернувши карету у зворотному напрямку, із задоволенням підігнав коней.

Знову виїхали на Ринкову площу, і побіля одного з будинків, ошатного на вигляд, пан мовив:

— Тут мешкає лікар самого короля, я бував у нього… Справжній Авіценна, вилікував мене…

Тепер Іван зворотний шлях добре второпав і, поминувши королівський маєток та собор Святого Хреста, виїхав у напрямку панського маєтку — на Королівський тракт.

За містом знову зупинилися, і пан, лукаво посміхаючись у свої закручені доверху вуса, мовив:

— Видів панночку? Буде працювати в маєтку кухаркою. Зофією звати. Клавда стає неповоротка та одутлувата…

Іван кивав головою, погоджуючись з паном, і той в доброму гуморі вмостився в кареті, й знову патика[22] штовхнула Івана в спину, щоби їхав далі. Невдовзі вже були у маєтку, й карету повибігала стрічати вся панська челядь. Дворовий допоміг Івану притримати коней, допоки пан Генрик з панною Халиною не вилізли з карети, а коли за ними з’явилася молода чепурненька служниця, Штефан розплився в усмішці й аж подався вперед, розглядаючи її.

Паняночка вийшла і, тримаючи поперед себе скриньку з речами, з цікавістю роззирнулася довкола. Цього вечора всі чоловіки з обслуги маєтку обговорювали, яка гарна в них буде кухарка Зофія, і кожен, звичайно, марив заволодіти її серцем.

Здобувши послання у Варшаві, Іван тепер нетерпеливився, аби скоріше доправити його в умовлене місце під Вульку, що на шляху до Люблина. Він оглянув свого Багряного, підсипав йому фуражу та напоїв удосталь водою. Увечері догодив Штефану, коли той із піною на губах вихваляв Зофію: Іван почав нахвалювати і Штефана, недвозначно