Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

Кощавий Білдед, як лоцман, мав командувати першою вахтою, і щоразу, коли старе судно глибоко заривалось у зелену хвилю, що захлюпувала палубу пронизливим холодом бризок, під завивання вітру та бриніння снастей лунав його твердий голос:

Нам зеленіє пишний лан

За грізним океаном.

Так іудеям Ханаан

Відкрився за Йорданом.

Ще ніколи ці чудові слова не звучали для мене солодше. Вони були сповнені надії і обіцянки. Хоч над буремною Атлантикою залягла крижана, вітряна ніч, хоч ноги в мене промокли, а бушлат іще дужче, та попереду, гадав я собі, чекало мене ще багато веселих гаваней; чекали луги та галявини, такі вічновесняні, що трава, виросла там навесні, лишається невитоптана й незів’яла аж до осені.

Нарешті ми відійшли від берега так далеко, що лоцмани вже не були нам потрібні. Міцний вітрильний баркас, який нас супроводив, почав підпливати до самого нашого борту.

Мені було цікаво й досить приємно спостерігати, як поводились у ту хвилину капітани Білдед і Пелег, особливо капітан Білдед. Йому не хотілось вертатися, страшенно не хотілось покидати, назовсім покидати корабель, що виряджався в таке далеке й сповнене небезпек плавання — за обидва буремні миси; покидати корабель, у який він уклав кілька тисяч важко зароблених доларів, корабель, на якому капітаном був його давній товариш-моряк, чоловік лиш трохи молодший від нього, і виряджався той товариш знову назустріч усім страхіттям, назустріч тій самій божевільній зубатій пащі. Йому не хотілося прощатись із тим, що було сповнене для нього щонайбільшої вартості, отож сердешний старий Білдед довго зволікав: тривожно міряв палубу великими кроками, збіг униз до каюти ще раз попрощатися, знову піднявсь на палубу, подивився в навітряний бік, на широкі, безкраї води, обмежені лиш невидимими в далечі східними суходолами, тоді в другий бік, до берега, і вгору, і ліворуч, і праворуч, в усі боки і водночас ні в який; несвідомо обмотавши якусь линву круг нагеля, конвульсивно вхопив кремезного Пелега за руку і, піднявши вгору ліхтар, якусь хвильку постояв, поглядом героя дивлячись йому в очі, ніби промовляв: «А все ж таки, друже Пелегу, я витримаю, так, витримаю!»

Що ж до Пелега, то той сприймав усе більш по-філософському, та, попри всю його філософію, і в нього в очах при світлі піднесеного до обличчя ліхтаря забриніли сльози. Він теж чимало попобігав то в каюту, то на палубу: там ще одне прощальне слово, тут ще один наказ Старбакові, старшому помічникові.

Та врешті, востаннє оглядівшись круг себе, повернувся до товариша:

— Білдеде, ходімо, старий друже, пора вертатися. Грот-рею до вітру! Агей, на баркасі! Підходьте до самого борту! Потиху, потиху! Ходім, Білдеде, ходімо, братку, прощайся вже! Щасти вам, Старбак, щасти вам, містере Стаб, щасти вам, містере Фласк, прощавайте, і хай щастить вам усім. Рівно через три роки цього самого числа для вас паруватиме на Нентакіті гаряча вечеря. Бувайте здорові!

— Хай вас бог святий благословить і збереже, люди, — затинаючись, промимрив старий Білдед. — Сподіваюся, погода буде гарна, і незабаррм капітан Ахав покажеться вам. Йому треба тільки доброго сонечка, а в тропіках, куди ви пливете, сонечка вистачить. Помічники, будьте обережні на ловах. Не бийте човнів без потреби, гарпунники, бо дошки з білого кедра на обшивку подорожчали за цей рік на цілих три відсотки! Та не забувайте молитися богу. Містере Старбак, пильнуйте, щоб бондар не переводив дурно запасних клепок. Ага! Вітрильні голки — в зеленому рундучку. Та не полюйте дуже багато в святу неділю, але як буде добра нагода, то гріх її прогавити: не можна нехтувати божого дару. Містере Стаб, наглядайте за барилом з мелясою: боюся, що воно трошечки тече. Як зайдете на острови, стережіться блудодійства, містере Фласк. Ну, прощавайте, прощавайте! Та не держіть отого сиру дуже довго в коморі, містере Старбак, бо зіпсується. І з маслом будьте ощадні, бо воно по двадцять центів фунт, та глядіть, щоб…

— Ходімо, ходімо, капітане Білдеде, годі вже балакати, рушаймо! — з тими словами Пелег потяг його через борт, і обидва спустились у баркас.

Корабель і баркас розійшлися; між ними війнув холодний нічний вітер, над головами, квилячи, пролетіла чайка. Хвиля шалено розгойдувала обоє суден. Ми всі з важким серцем тричі прокричали: «Ура!» — і наосліп, ніби сама Доля, ринули в пустельну Атлантику.

23

НАВІТРЯНИЙ БЕРЕГ

В одному з попередніх розділів згадувалося про чоловіка на прізвище Балкінгтон, високого, дужого моряка, що тільки-но вернувся до Нью-Бедфорда з плавання; там я побачив його в заїзді.

І того крижаного зимового вечора, коли «Пеквод» своїм мстивим форштевнем розтинав злостиві холодні хвилі, кого ж я вгледів за стерном корабля? Балкінгтона! Зі співчуттям, з пошаною, ба навіть з острахом дивився я на чоловіка, що серед зими, тільки-но вернувшися з повного небезпек чотирирічного рейсу, без ніякого перепочинку наважився знову вибратись у таку саму подорож серед бур. Неначе земля пекла йому підошви. Найдивовижніші речі — це якраз ті, що про них нічого не говориться; найглибше поховані спомини не мають епітафій — тож хай цей коротенький розділ стане Балкінгтонові могилою без надгробка. Дозвольте мені тільки сказати, що з Балкінгтоном діялось таке, як із кораблем, що його буря жене понад навітряним берегом. Гавань радо порятувала б його, гавань милосердна, у гавані безпека, вигоди, вогонь у коминку, вечеря, теплі укривала, друзі — все те, що ласкаве до нас, смертних. Та під час бурі гавань, берег — це найстрашніша небезпека для того судна, і воно мусить утікати від будь-якої гостинності, бо один-єдиний доторк до землі — хоч би тільки черкнути кілем дно — струсонув би ним до самого нутра. З усієї сили, під усіма вітрилами втікає воно від берега, бореться з тими самими вітрами, що радо пригнали б його додому, знов і знов шукає морського ширу, який шмагають шквали, заради рятунку рветься стрімголов у саму погибель, і єдиний друг у нього — це його найзапекліший ворог.

Тепер ви вже знаєте Балкінгтона? Тепер уже, мабуть, помічаєте проблиски тієї убивчо нестерпної правди: що будь-яке глибоке, поважне мислення — це тільки безстрашні зусилля душі зберегти безбережну, як море, незалежність, тоді як найбуйніші вітри неба й землі змовилися жбурнути душу на зрадливий, рабський берег.

Та коли тільки в безмірі вод живе найвища правда, неосяжна, як сам бог, — то краще зникнути в цьому ревучому безмежжі, ніж бути безславно викинутому на берег, хоч би там чекав рятунок! Бо