Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
У Білдедовій мові відчувалася морська сіль, якою були химерно пересипані біблійні та місцеві звороти.
— Годі, годі, Білдеде, не псуй мені гарпунника! — вигукнув Пелег. — Із побожних людей ніколи не буває добрих китобоїв, бо з них виходить акулячий дух, а гарпунник без акулячого духу не вартий і пшика. Так було з молодим Натом Свейном, колись найкращим старшиною човна на весь Нентакіт і Мартас-Віньярд: почав ходити на молитовні збори, і каюк. Так страшенно трусився за свою паршиву душу, що сахався й уникав китів, щоб котрийсь не разбив човна та не спровадив його до дідька в пекло.
— Пелегу! Пелегу! — заволав Білдед, звівши вгору очі й руки. — Ти ж сам, як і я, не раз дивився в очі небезпеці й добре знаєш, що це таке — боятися смерті, то нащо ж оці безбожні балачки? Ти сам на себе зводиш наклеп, Пелегу. Ну, скажи, коли оцей самий «Пеквод» позбувся всіх трьох щогл під час отого тайфуну біля японських берегів — тоді, як ти плавав помічником у капітана Ахава, — чи не думав ти про смерть та про страшний суд?
— Ви тільки послухайте його! — закричав Пелег і, засунувши руки глибоко в кишені, пройшовся по каюті туди й сюди. — Ви тільки послухайте його! Чуєте? Нам більше не було про що думати! Коли ми от-от мали піти на дно! І в таку хвилину думати про смерть та страшний суд? Аякже! Коли всі три щогли безперестану гатили в борт, а хвиля за хвилею перекочувалась від носа до корми. І думати про смерть та страшний суд? Ні, тоді не було коли думати про смерть! Ми з капітаном Ахавом думали про життя, про те, як рятувати екіпаж, як поставити тимчасові щогли, як добутися до найближчої гавані. Ось про що я думав!
Білдед не сказав більш нічого; застебнувшись, він вийшов на палубу, і ми — за ним. Там він зупинився й почав спокійно наглядати за роботою вітрильних майстрів, що лагодили на палубі грот-марсель. Час від часу він нахилявся й підіймав клапоть парусини або уривок просмоленої дратви — щоб не пропали.
19
ПРОРОК
— Моряки, ви найнялись на це судно?
Ми з Квіквегом щойно зійшли з «Пеквода» і не кваплячись підіймалися берегом, кожен заглиблений у свої думки, коли до нас несподівано звернувся з цими словами якийсь незнайомець: він, зупинившись перед нами, показував на корабель товстим вказівним пальцем. Одягнений він був досить убого: вилиняла куртка, полатані штани, на шиї — пошарпана чорна хустка. По всьому його обличчю густо, позливавшись одна з одною, розсипалися великі віспини, і те обличчя було схоже на порите струменями річище якогось висохлого потоку.
— Ви найнялись на нього? — знову спитав незнайомець.
— Ви, певне, маєте на увазі судно «Пеквод»? — перепитав я, аби виграти трохи часу й роздивитись його як слід.
— Еге ж, «Пеквод», оте он судно, — підтвердив незнайомець, відвів назад руку, а потім швидко викинув її просто вперед, націлюючись вказівним пальцем, наче примкнутим багнетом, на корабель.
— Так, найнялися, — підказав я. — Щойно підписали умову.
— А в тій умові було щось і про ваші душі?
— Про що?
— О, може, їх у вас і немає,— квапливо сказав він. — Та це нічого, я знав багатьох людей, що не мали їх, і хай щастить цим людям, бо воно, може, й краще так. Душа — це щось таке, наче п’яте колесо у возі.
— Що це ти плетеш, друзяко? — здивувався я.
— Зате в нього її стільки, що вистачить на всіх вас, — сказав раптом незнайомець, вимовивши слово «нього» з якимсь нервовим притиском.
— Квіквегу, — звернувся я до товариша, — ходімо. Цей чоловік, певне, звідкись утік. Він балакає про щось таке й про когось такого, що ми не знаємо.
— Стійте! — крикнув незнайомець. — Ви правду кажете: ви не бачили Старого Грома, так?
— А хто це — Старий Грім? — перепитав я, знов уражений якоюсь божевільною поважністю його поведінки.
— Капітан Ахав.
— Що? Капітан нашого судна? «Пеквода»?
— Так, серед нас, старих моряків, його часто називають цим ім’ям. То ви й справді ще не бачили його?
— Ні, не бачили. Кажуть, він хворий, але вже видужує, і незабаром з ним буде все гаразд.
— Еге ж, незабаром з ним буде все гаразд! — засміявся незнайомець якось і урочисто, й саркастично водночас. — Слухайте, що я вам скажу: з капітаном Ахавом тоді буде все гаразд, коли й з моєю лівою рукою, не раніше.
— А що ви про нього знаєте?
— А що вам казали про нього? Га?
— Та небагато казали. Але я чув, що він дуже добрий китобій і команди своєї не кривдить.
— Правда, правда; і те, й те правда. Та як він накаже, то треба крутитись. Підійде, буркне — буркне і відійде, оце вам весь Ахав. А про те, що з ним сталося колись давно за мисом Горн, — він тоді пролежав, як труп, три дні й три ночі, — про це ви нічого не чули, еге? І як він зітнувся на смерть з отим іспанцем перед вівтарем у Санті? І про ту срібну миску, куди він плюнув? І про те, що він в останньому рейсі позбувся ноги, як і було напророчено? Ви не чули про всі ці діла, та й ще про багато інших? Авжеж, навряд чи ви могли щось почути! Звідки б то? Хто все те знає? Мабуть же, не весь Нентакіт! Та хай там як, а про ногу ви, мабуть, чули — і про те, як він її позбувся. Ну, звісно, про це ви напевне чули. Ще б пак, про це майже всі знають, тобто — що в нього тільки одна нога і що другу йому відкусив пармацетник.
— Друзяко, сказав я йому, — не знаю, що ти нам оце намолов, та не дуже й хочу знати, бо мені здається, що в тебе не всі клепки в голові. Але як ти вже завів мову про капітана Ахава і про «Пеквод», то дозволь мені сказати, що про те, як він позбувся ноги, я знаю все.
— Так-таки й усе? Ти певен, що все?
— Авжеж, певен.
Схожий на жебрака незнайомець постояв трохи, втупивши очі в «Пеквод» і наставивши на нього палець, немовби в якомусь тривожному маренні, а потім, ледь здригнувшись, обернувся до мене й сказав:
— Ви найнялись
