Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

добре, ніби патентований хронометр, у будь-якому кліматі — чи то в полярних снігах, чи то під палючим сонцем тропіків. Зазирнувши йому в очі, ви немов бачили там зачаєні тіні всіх тих незліченних небезпек, які він незворушно зустрічав у своєму житті. То був статечний, надійний чоловік, чиє життя майже все складалося з промовистої пантоміми вчинків, а не з млявої низки слів. Та поряд із його тверезою відвагою й непохитністю, в ньому були ще певні якості, що інколи вступали з усіма іншими в суперечність або навіть ледь-ледь не переважували їх. Напрочуд чесний і сумлінний, як на моряка, і наділений від природи глибокою побожністю, він протягом сповнених всіляких пригод років, прожитих у морському відлюдді, розвинув у собі сильний нахил до забобонності, тієї забобонності, котра в деяких натурах чомусь народжується скорше з розуму, ніж із темноти. Він вірив у зовнішні призвістки й у внутрішні передчуття. І коли часом ці забобони згинали ковану крицю його душі, то спогади про далекий дім на Кейп-Коді, про молоду дружину й дитя ще дужче пом’якшували його сувору від природи вдачу. Ці спомини, знов же, ще ширше відкривали двері таємним впливам, що в деяких чесних людях стримують вибухи безумної відваги, яка часто прокидається в моряках серед небезпек китобійного промислу. «Я не візьму в свій човен людини, що зовсім не боїться кита», — казав Старбак. Очевидно, він мав на увазі не тільки те, що найнадійніша і найдієвіша хоробрість породжується тверезою оцінкою небезпеки, але й те, що зовсім позбавлений страху товариш куди небезпечніший за страхополоха.

«Еге ж, — казав, було, Стаб, другий помічник капітана, — такого обережного чоловіка, як наш Старбак, ви серед китобоїв більш не стрінете». Та незабаром ми побачимо, що означає слово «обережний» в устах таких людей, як Стаб чи й майже будь-хто з китобоїв.

Старбак не ганявся за небезпеками, як рицар за пригодами, для нього відвага була не предметом гордості, а просто корисною якістю, що її треба завжди мати напохваті в смертельно небезпечній ситуації. Крім того, він, можливо, вважав, що в китобійному промислі відвага — один з найважливіших припасів на судні, так само як сухарі чи солонина, а тому її не слід гайнувати по-дурному. Через це він не любив спускати човен і вирушати в погоню за китом після заходу сонця і надміру вперто рватися до бою з китом, який надміру вперто рветься до бою з ним. «Бо я, — міркував Старбак, — вирушив у цей непевний океан для того, щоб убивати китів на поживу собі, а не для того, щоб вони мене вбили задля своєї поживи». А що саме так були вбиті сотні людей, це Старбак добре знав. Яка була доля його рідного батька? І де, в яких бездонних глибинах міг він знайти розшматовані останки свого рідного брата?

І коли Старбак, носячи в душі такі спомини, та ще й мавши, як уже згадано, нахил до деякої забобонності, все ж зумів зберегти свою відвагу, то він таки справді був напрочуд відважна людина. Та чи не було б цілком природно й логічно, якби в людині з такою натурою і з такими трагічними спогадами з усього цього десь у таємних глибинах душі зродилася нова стихія, що при відповідній нагоді могла вирватись із ув’язнення й спопелити всю його відвагу? І хоч який він був хоробрий, але то була загалом така хоробрість, яку ми бачимо в декотрих безстрашних людях, що, вистоявши непохитно в боротьбі з морем, чи бурею, чи китами, чи з будь-якими звичайними нерозумними страхіттями всього світу, все ж не можуть витримати тих іще жахливіших — бо нестерпних не для тіла, а для душі — страхіть, якими часом загрожує нам насуплене від гніву чоло могутньої людини.

Та якби мені довелось на дальших сторінках змальовувати перед вами цілковитий занепад мужності в бідолашному Старбакові, я навряд чи зважився б на таке, бо хіба може бути щось сумніше й навіть ганебніше, ніж видовище зломленої сили духу? Люди, так само як акційні товариства чи навіть цілі народи, можуть здаватися вам огидними; серед них можуть траплятися падлюки, недоумки й душогуби, і обличчя в них можуть бути ниці або пісні. Але людина взагалі, в ідеалі — це така благородна й осяйна, така велична і ясна істота, що будь-яку ганебну пляму на ній усі її ближні мали б якнайквапливіше прикривати найкоштовнішими своїми убраннями. Цей образ бездоганної мужності живе в нас самих, так глибоко в нашому серці, що навіть остаточна втрата зовнішньої гідності не може його знищити, і він кривавиться в тяжкій муці від видовища душевно зломленої людини. Перед цією соромітною картиною навіть саме благочестя неспроможне заглушити в собі гіркі докори небесним зорям, що допустили до такого. Але та царствена велич, про яку я говорю, — це не велич корон та мантій, це та природжена велич, що не потребує пишних шат. Ти можеш добачити її в руці, що підносить кайло або забиває гвіздок, — оту демократичну велич, світло якої падає на всі долоні, випромінюване лицем самого бога! Великого, всемогутнього бога! Осереддя й околу всієї демократії! Його всюдисутність — це наша божественна рівність!

Отже, коли я далі навіть найнікчемнішим матросам, навіть відступникам та покидькам приписуватиму високі, хоч і темні риси, коли я сповиватиму їх трагічним чаром, коли навіть найжалюгідніший серед них — а може, найупослідженіший — часом підноситиметься в захмарні висоти благородства, коли я торкну його натруджену руку променем неземного світла, коли я розгорну веселку над злощасним заходом його сонця, — тоді, всупереч усім смертним критикам, підтримай мене в цьому ділі, о справедливий Духу Рівності, що розгорнув єдину царську мантію людяності над усім моїм поріддям! Підтримай мене в цьому, о великий демократичний боже! Ти, що обдарував навіть темнолицього в’язня Беньяна [32] блідою поетичною перлиною; ти, що одягнув у листи двічі прокованого найщирішого золота скалічену жебрацьку руку старого Сервантеса [33]; ти, що підняв із бруду Ендрю Джексона[34], кинув його в сідло бойового коня й громозвучно підніс вище тронів! Ти, що в усіх твоїх грандіозних земних ділах завжди вибирав найкращих своїх споборників серед царственого простолюду, — підтримай мене в цьому, о боже!

27

РИЦАРІ Й ЗБРОЄНОСЦІ

Другого помічника звали Стаб. Родом він був із Кейп-Коду, і, за місцевим звичаєм, його так і прозивали: Кейпкодець. Не боягуз і не герой, а просто безтурботний відчайдух, він усі небезпеки стрічав з незворушним виглядом і під час полювання перед