Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— То ти поведеш нас, Микуло?
Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.
— Поведу, людіє!
— І куди ти йдеш, Микуло? — говорила Віста. — Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс…
Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.
— Як же цвіте, аж голова мутиться, — він приклав руку до шрама на голові. — А що думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, — маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.
— Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він — не знаю.
Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м’яка посмішка теплила куточки його уст, грала під сивими довгими вусами.
— Правда — то є мій скарб, — відповів він Вісті. — Хочу жити, як батьки мої й діди… Вірю в богів-отців, будемо жити так, як велять наші боги… Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.
Ниці люди з Любеча вийшли вночі.
— Ти вже нас і веди, Микуло, — сказали вони, — бо ти — син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.
І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд вище від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.
— За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!
Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:
— Щось багато наших селищан немає. Де вони?
Люди мовчали.
Бразд оскаженів:
— Ми їх знайдемо й поведемо з собою… Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, — усім уготована смерть, поток, розграбування.
3
Пізня ніч. Десь у полі б’ють крилами птахи, чути зловісне «кар-р… кар-р…», низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром. Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темряві на спис, меч, ніж?!
Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне «пу-у-гу… пу-y-гy…» сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.
Нарешті десь у темряві народжується, лине: «Пу-у-гу! Пу-у-гу!»
Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: «Пу-у-гу! Пу-у-гу!»
Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрі над столом, на якому горить світильник, він, розбираючи літеру за літерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота — перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах і ярах, прямував угору понад Дніпром все ближче й ближче до стану Володимира.
Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усіх боків. Проте воїн зовсім і не думав тікати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожі, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту від однієї людини з табору князя Ярополка.
Цю грамоту і читав пізньої ночі князь Володимир, намагаючись зрозуміти, хто й чому її написав? «Нині, коли настане північ, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва…»
Уже північ, сторожа пильнує в полі, жде гасла. А може, це змова? Та ні, ось чути тупіт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються біля намету, чути притишені голоси.
Сторожа на чолі з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашні, в платні із золотими запонами й мечем біля широкого пояса, з шоломом на голові, бармиці[82] й личина якого так закривали чоло, щоки, ніс, що видно було тільки її очі — неспокійні, тривожні.
— Чолом б’ю князеві Володимиру, — прохрипів незнайомий.
— Будь здоровий. Хто ти єси?
— Я назву себе, коли залишусь з тобою віч-на-віч.
— Вийдіть! — велів Володимир.
Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тоді незнайомий розстебнув бармиці й підняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями і ледь косуватими темними очима воєводи.
— Ти — Блюд, уй Ярополка-князя?
— Так, княже Володимире. У тебе добра пам’ять. Я був уєм Ярополка, коли він був княжичем, нині ж я воєвода князя. Ти читав мою грамоту?
— Прочитав, але не розумію… Що ж ти скажеш, воєводо?
Блюд приклав руки до серця.
— Думаю токмо про Київський стіл, добра хочу Русі й її людіям…
— Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зібрав рать і готується до брані зі мною. Ти ж його уй, ближчий воєвода. Чи не тебе він слухав?
— Не один я в князя Ярополка, багато бояр і воєвод обступили його, а є ще в нього й жона — грекиня Юлія, — це вони змусили Ярополка йти супроти тебе… Я ж, княже Володимире, пам’ятаючи отця твого Святослава, намовляв і намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись.
Воєвода замовк, темні очі його пильно дивились на обличчя князя.
— І нині я, — прошепотів Блюд, — не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати.
— А що ти можеш сказати, воєводо? — руба запитав його князь. — Заутра я посилаю своїх слів до Ярополка, скажу ще раз: «Іду на ви», запропоную йому мир… От і порадь князеві, щоб він поклав зброю.
— Я йому це говорив.
— Воєводам, мужам київським скажи.
— Вони не тільки не послухають мене, а вб’ють.
— Тоді нехай чесна брань розсудить мене з братом і принесе мир Русі.
— Княже Володимире! — благально промовив Блюд. — Але навіщо проливати кров безлічі людей, якщо досить зробити одно…
