Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Зазвичай їжу розносив зморщений білий стариган, але того дня був цей чорношкірий. Його супроводжувала жінка в синіх туфлях на шпильках, яка пояснювала, що і як робити. Чорношкірий постійно шкірився й дурнувато хихотів.

Він підніс до нашого столу тацю з трьома накритими мисками і з грюкотом переставляв їх на стіл. Жінка вийшла з кімнати й замкнула за собою двері. Розставляючи миски, висипаючи на стіл подряпані столові прибори й соваючи білі порцелянові тарілки, чорношкірий зиркав на нас і блискав білками лупатих очей.

Було ясно, що ми — перші божевільні в його житті.

Жодна з пацієнток не ворухнулася в бік олив’яних мисок, а медсестра стояла позаду нас і чекала, чи хтось усе-таки познімає кришки, щоб не довелося робити це за нас. Зазвичай місіс Томолілло знімала кришки зі страв і розкладала їжу для всіх нас, наче мамка, але її виписали, і ніхто не хотів заступити на її місце.

Я вмирала від голоду, тому зняла кришку з першої страви.

— Дякую, Естер, дуже мило з вашого боку, — задоволено похвалила медсестра. — Будьте ласкаві покласти собі бобів і передати їх іншим.

Я поклала собі порцію зелених бобових стручків і передала миску кремезній рудій жінці, яка сиділа праворуч. Їй оце вперше дозволили вийти до столу з усіма. Доти я бачила її лише раз, в іншому кінці коридору: вона стояла перед відчиненими дверима із заґратованим віконечком.

Вона стояла там, і верещала, і загрозливо реготала, і ляскала себе по стегнах, коли хтось із лікарів проходив повз, а санітар у білому, відповідальний за людей із тієї частини коридора, стояв біля батареї та захлинався сміхом.

Руда жінка вихопила миску з моїх рук і вивалила весь уміст собі на тарілку. Стручки лежали перед нею горою, сипалися на коліна й на підлогу, мов жорстка зелена солома.

— Ох, місіс Мол! — засмучено промовила медсестра. — Гадаю, ліпше вам сьогодні пообідати в себе.

Медсестра переклала боби назад у миску, передала її пацієнтці, яка сиділа поряд із місіс Мол, а саму місіс Мол вивела. Ідучи до своєї палати, та озиралася на нас, кривилася й бридко по-свинячому рохкала.

Чорношкірий повернувся і заходився забирати чисті тарілки в тих, хто ще не встигли взяти собі бобів.

— Ми ще не поїли, — сказала я. — Можете зачекати.

— Ой-йой! — чорношкірий вирячився, вдаючи великий подив. Роззирнувся довкола. Медсестра досі не повернулася від місіс Мол. Чорношкірий зухвало глянув на мене, вклонився й пробурмотів собі під ніс: — Міс Велике Цабе.

Я зняла кришку з другої миски й побачила там макаронну брилу — охололу, липку, мов кавалок крохмального клею. Третя й остання миска була повна печених бобів.

Як мені було добре відомо, ніхто й ніколи не подає двох бобових страв одночасно. Нехай би то були боби й морква чи боби й горошок, але аж ніяк це не мали бути боби й боби. Чорношкірий просто хотів перевірити, скільки зневаги ми здатні проковтнути.

Медсестра повернулася, і чорношкірий відійшов далі. Я з’їла печених бобів стільки, скільки змогла. Тоді підвелася, перейшла за стіл, щоб медсестра не бачила моїх ніг, і обминула чорношкірого, який саме скидав у смітник недоїдки з тарілок. Відвівши ногу назад, я різко копнула його в гомілку.

Той підскочив, скрикнув і вирячився на мене.

— Ох, міз, мі‑із, — стогнав він, розтираючи ногу. — Не можна так, не можна, ніяк не можна.

— Ти заслужив, — сказала я, дивлячись йому в очі.

— Не хочете сьогодні вставати з ліжка?

— Ні.

Я залізла глибше під ковдру й накрилася з головою. Тоді відігнула кутик і визирнула. Медсестра струшувала термометр, який щойно витягла з мого рота.

— Бачите, нормальна.

Я дивилася на термометр, перш ніж вона прийшла по нього. Щоразу так робила.

— Ви ж бачите, що температура нормальна, нащо постійно міряти?

Я хотіла пояснити, що коли з моїм тілом щось не так — це нестрашно, бо краще вже щось буде не так із тілом, аніж із головою, але ці слова вимагали таких зусиль і рішучості, що я промовчала. Тільки глибше сховалася під ковдрою.

А потім крізь ковдру я відчула, як щось ізлегка, однак докучливо тисне на ногу. Медсестра поставила тацю з термометрами на моє ліжко й відвернулася заміряти пульс пацієнтки, яка лежала на місці місіс Томолілло.

Раптом мене пронизала непереборна жага побешкетувати, принадна й дошкульна, мов тупий біль у розхитаному зубі. Я позіхнула й випросталася, вдаючи спробу перелягти на інший бік, і підсунула ногу під тацю.

— Ой-ой! — скрикнула медсестра, наче шукаючи допомоги, і до неї підбігла ще одна.

— Гляньте, що ви накоїли!

Я висунула голову з укриття й визирнула за край ліжка. На підлозі довкола емальованої таці блищала зоря з дрізок термометрів, і ртутні кульки тремтіли небесною росою.

— Пробачте, — сказала я. — Це випадково.

Друга медсестра прошила мене лихим поглядом:

— Ви це навмисне зробили. Я все бачила.

Тоді вона вибігла, і майже миттєво прибігли двоє санітарів, які вивезли мене просто на ліжку в палату, де раніше тримали місіс Мол, але я все одно встигла вхопити собі одну ртутну кульку.

Невдовзі по тому, як мене замкнули, я зауважила обличчя того чорношкірого. Смолистим мелясовим місяцем він маячив у заґратованому віконці дверей, але я вдала, ніби не помітила.

Наче дитина, яка приховує від дорослих таємницю, я всміхнулася до сріблястої краплини, зачаєної між долонь. Якщо впустити її додолу — вона розсиплеться на мільйон крихітних копій себе, а коли їх усі згребти докупи — вони зіллються в одне ціле, без жодного шва чи тріщини.

Я всміхалася та всміхалася до крихітної сріблястої кульки.

Не уявляю, що вони зробили з місіс Мол.

Розділ п'ятнадцятий

Чорний кадилак Філомени Ґінеї плив перевантаженими надвечірніми вулицями, мов церемоніальне авто. От-от воно перетинатиме Чарльз по одному з коротеньких мостів, і я без зайвих роздумів відчиню двері й крізь потоки машин добіжу до огорожі. Стрибок — і вода зімкнеться над моєю головою.

Я бездумно м’яла серветку, дерла її на клапті, скочувала з них дрібні балабушки і чекала нагоди. Мене посадили посередині заднього сидіння, між матір’ю та братом, і вони обоє трохи хилилися вперед, мов діагональні перекладини, обабіч затуляючи від мене дверцята.

Переді мною була широка водієва шия — рожева, наче ковбаса, затиснена між синім кашкетом і спинкою синьої куртки, а поруч із водієм тремтіло полохливим заморським птахом смарагдове пір’я капелюшка, що прикрашав сиву голову Філомени Ґінеї, славетної романістки.

Було не зовсім ясно, навіщо місіс Ґінея приїхала до мене. Я знала тільки, що її зацікавив мій випадок і що колись, на піку кар’єри, вона й сама потрапляла в психлікарню.

Мати казала, що місіс Ґінея надіслала телеграму з Багам, де прочитала про мене в бостонській газеті. У посланні місіс Ґінея цікавилася: «Чи у справі фігурує хлопець?»

Якби все було через хлопця, місіс Ґінея, звісно, ніяк не могла би зарадити.

Але моя мати телеграфувала у відповідь: «Ні, це через письменство. Естер боїться, що вже ніколи не писатиме».

Тож місіс Ґінея прилетіла в Бостон, і забрала мене з переповненого відділення міської лікарні, і повезла мене в приватну клініку, де був парк, і поле для гольфу, і сад, як