Під скляним ковпаком - Сілвія Плат

Мати казала, що я маю бути вдячною. Казала, що витратила на мене майже всі свої заощадження, і якби не місіс Ґінея — невідомо, що зі мною було б. Однак я знала, що зі мною було б. Мене перевели б у велику лікарню штату далеко за містом, розташовану поруч із цією приватною клінікою.

Я розуміла, що маю бути вдячною місіс Ґінеї, от лишень не була здатна бодай щось відчути. Якби місіс Ґінея подарувала мені квиток до Європи чи навколосвітній круїз, мені було б так само байдуже: хай де я сидітиму — на палубі лайнера чи за столиком паризької або й бангкокської вуличної кав’ярні, — я сидітиму під тим самим скляним ковпаком, що й тут, і поволі моритимусь у скислому, мною ж надиханому повітрі.

Синє небо напнулося склепінням над річкою, тут і там поцяткованою вітрилами. Я приготувалась, однак мати й брат тієї ж миті взялися за ручки дверей. Покришки коротко прогули по ребристому асфальту моста. Вода, вітрила, синє небо, завмерлі в повітрі мартини промайнули, наче листівка з неможливого світу, — і от ми на іншому березі.

Я осіла на сірий плюш сидіння й заплющила очі. Повітря під скляним ковпаком загусло довкола мене, і я не могла ворухнутися.

Мені знову дали окрему кімнату.

Подібну на кімнату в клініці доктора Гордона: ліжко, комод, стінна шафа, стіл і стілець. Вікно запнуте сіткою від комах, але незаґратоване. Кімната була на першому поверсі, вікно — майже на рівні присипаної глицею землі. Воно виходило у двір із деревами, оточений червоним цегляним муром. Якби я вистрибнула з вікна, навіть колін не забила би. Внутрішня поверхня муру здавалася гладенькою, ніби скло.

Переїзд через річку відняв усі мої сили.

Я втратила ідеальну нагоду. Води річки протекли повз — ніби в мене забрали келих, перш ніж я встигла зробити бодай ковток. Утім, я припускала, що за відсутності матері й брата теж могла б і не спробувати вистрибнути.

Коли мене записували в головному корпусі клініки, до нас вийшла струнка молода жінка й назвалася:

— Я доктор Нолан. Це я лікуватиму Естер.

Так дивно було, що мене лікуватиме жінка. Не знала, що жінки бувають психіатрами. Вона була схожа на гібрид моєї матері та Мірни Лой. Убрана в білу блузу й пишну спідницю, підхоплену на талії широким шкіряним поясом, і в модних «котячих» окулярах.

Проте, коли медсестра відвела мене через двір у похмуру цегляну будівлю, яку тут називали «Каплан» і де я мала жити, доктор Нолан до мене не завітала. Натомість навідався цілий натовп незнайомих чоловіків.

Я лежала в ліжку під товстою білою ковдрою, а вони по черзі входили до мене й представлялись. Я не знала, чому їх мало бути аж стільки або навіщо вони називалися, тому вирішила, що мене перевіряють на уважність — чи помічу, що їх забагато, — і насторожилася.

Зрештою ввійшов симпатичний сивий лікар і повідомив, що завідує цією клінікою. А тоді заговорив про переселенців та індіанців, і кому коли належала земля, і які неподалік є річки, і хто побудував першу лікарню, і як вона згоріла, і хто побудував наступну, аж доки мені спало на думку, що, певно, він чекає, коли ж я перерву його й скажу, що знаю і про річки, і про переселенців, і про те, що все це нісенітниці.

Але потім я подумала, що, мабуть, щось із того таки правда, лишень не встигла про це сказати, бо він попрощався й пішов.

Я дочекалася, коли затихнуть лікарські голоси. Тоді відкинула білу ковдру, взула туфлі та вийшла в коридор. Ніхто мене не зупинив, тож я дійшла до кінця свого крила, повернула за ріг і пішла далі по наступному, довшому коридору, повз відчинену їдальню.

Покоївка в зеленій формі накривала столи до вечері. На столах були білі скатертини, і склянки, і паперові серветки. Я сховала спостереження про справжні склянки в закапелку свідомості, як вивірки ховають горішки. У міській лікарні ми пили з паперових стаканчиків, а до м’яса нам не давали столових ножів. М’ясо завжди було таке перетушковане, що легко розділялося виделкою.

Нарешті я дійшла до великої вітальні з пошарпаними меблями і протертим килимом. Коротко стрижена чорнява дівчина з круглим тістяно-блідим обличчям сиділа в кріслі й читала журнал. Вона нагадала мені старшу скаутку, яку колись призначили керувати моїм загоном. Я глянула на її ноги — і таки так, вона була взута в коричневі шкіряні мокасини з бахромою, які чомусь вважаються спортивними, з крихітними намистинами-жолудями на кінчиках шнурків.

Дівчина підвела очі й усміхнулася.

— Я Велері. А ти хто?

Я вдала, ніби не почула, вийшла з вітальні й пішла до кінця наступного крила. Дорогою я проминула невисокі, до пояса, двері, за якими сиділо кілька медсестер.

— А де всі?

— Гуляють.

Медсестра щось писала на дрібних клаптиках клейкої стрічки. Я нахилилася над дверцятами, щоб роздивитися: там було «Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд».

— Де гуляють?

— Ой, в кімнаті ДТ, у гольф, у бадмінтон.

Я помітила на стільці поряд із медсестрою стос одягу. Того самого одягу, який медсестра в першій лікарні складала в чорну лаковану валізку, коли я розбила дзеркало. Медсестра заходилася ліпити клаптики стрічки на одяг.

Я пішла назад до вітальні. Не розуміла, як так, як цим людям вдається грати в гольф і бадмінтон. Певно, якщо вони можуть, то ніякі вони не хворі.

Сидячи біля Велері, я пильно за нею спостерігала. Точно, думала я, з таким самим успіхом вона зараз могла би бути в дівчачому скаутському таборі. Вона читала пошарпаний «Воґ» із непідробною цікавістю.

«Що вона, в біса, тут забула? З нею ж усе гаразд», — думала я.

— Ви не проти, якщо я куритиму? — доктор Нолан відхилилася на спинку крісла біля мого ліжка.

Я відповіла, що не проти, я люблю запах диму. Сподівалася, що коли доктор Нолан куритиме, то затримається довше. Вона вперше зайшла до мене поговорити. Коли вона піде, я знову порину в уже звичну порожнечу.

— Розкажіть мені про доктора Гордона, — несподівано сказала доктор Нолан. — Він вам подобався?

Я сторожко глянула на доктора Нолан. Я думала, що лікарі мають стояти одне за одного і що десь у цій лікарні, в якомусь закапелку, на мене чекає апарат точнісінько як у доктора Гордона, чекає й готується витрусити мене з власної шкіри.

— Ні, — відповіла я. — Він мені зовсім не сподобався.

— Цікаво. Чому?

— Мені не подобалося те, що він зі мною робив.

— Робив із вами?

Я розповіла їй про апарат, і про сині спалахи, і про судоми, і про шум. Поки я говорила, вона завмерла.

— Це помилка, — сказала вона, дослухавши. — Так не має бути.

Я тупо дивилася на неї.

— Якщо все робити правильно, — пояснила вона, — це схоже на сон.

— Якщо зі мною ще раз таке зроблять, я себе вб’ю.

Доктор