У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Наступного дня Стріху повезли до лікарні. Дорога далека, розбита тракторами й «воронками» — незліченні баюри та вибоїни. Кожному було ясно, що це не що інше, як свідоме вбивство. До лікарні привезли вже холодний труп.
Відразу ж написав Марії. Ховали зеків на табірному цвинтарі, на могилах ставили стовпці з номерами. Тіло зека вважалося концтабірною власністю, бо не відбув строку. Родичі не мали права його забрати, але їм не заборонялося доглядати могилу.
Я був певен, що Марія не забариться — приїде. Час від часу визирав і у вікно, з якого було видно місце, де взимку стояв стіжок. Тепер там лишилися тільки жердини, що обрамляли округлу лисину серед трави. Саме біля отих жердин повинна з’явитися Марія. Днювальний по секції теж перейнявся моїм чеканням, отож я сподівався, що ми її не проґавимо.
Тим часом один із Михайлових земляків отримав листа від його родичів. Із конверта випала фотокартка з чорною смужкою через могутні груди. Фотокартка відразу ж пішла по руках — концтабір занімів, наче по секціях прокотилася кулевидна блискавка.
Тільки й чулося:
— Не може цього бути!
— Боже, та він же на півтораста років був змайстрований.
— Не людина — скеля.
— Щось неймовірне.
Михайлів небіж писав: дядько Михайло померли рівно через місяць після звільнення. Крововилив у мозок, паралізована ліва половина тіла. Відвезли до районної лікарні, але він там не прожив і двох діб.
Тяжка жалоба невидимим тягарем впала на табір. Кожен думав про себе: «Якщо такий велет не витримав подиху волі, тоді що ж чекає на мене?»
А я думав про три смерті — Іванове самогубство, санкціоноване лікарем убивство Якова, загадкову смерть Михайла. До цих смертей можна додати тисячі інших, але ці три з особливою виразністю вкарбувалися в моє серце. Було зимно на душі й моторошно.
У таборі знали всі: де копнув лопатою, там і наштовхнувся на людський череп. Тут же рили яму — закопували глибше наших попередників, аби людські ноги й колеса не чавили їхніх кісток. Старі в’язні свідчили: здебільшого це були українці-західники. Ще й досі розповідають про криваві побоїща поміж тоді ще молодими бандерівцями й карними злочинцями. Побоїща провокувала сама адміністрація: за кожну голову бандерівця карним обіцяли зрізати по півстроку. Та після кількох боїв ватажок карних сам підійшов до оунівського зверхника:
— Годі! Нема дурних. Недаремно вас бояться лягаві — вмієте дати здачі. Кидаймо ножі, хлопці!..
Ватажок карних і зверхник оунівців ударили по руках. Після цього побоїща не повторювалися.
Проте в концтабірній машині мінялися лише окремі деталі — її призначення лишалося тим самим: крутити видимі й невидимі жорна, які перемелюють людей, випльовуючи в землю їхні кістки. Мабуть, Яків казав правду: мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти. Їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоч насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна.
Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, що виросли на українських кістках, володіють українською мовою. Я написав такого вірша:
На Україні вдови є, Чий сум — глибінь ріки. А в суглинках Мордовії — Кістки, Кістки, Кістки. Ялини в небі списами Черкають синяву. А коні, з вахти списані, Пощипують траву. Над головами кінськими Вчуваються дива: Словами українськими Говорять дерева.Цей вірш за моїм підписом з’явився під товстою колодою — постаментом. На постамент ми з Гейцем поклали череп і дві схрещені кістки. А над старим, поруділим черепом височів білий, як наше сумління, березовий хрест. Пам’ятник Невідомому Зекові. Після відбою, коли табір заснув, ми встановили його біля щавлевої грядки, де я побачив враженого інфарктом Якова.
Уранці той пам’ятник встигли побачити майже всі в’язні. На якусь мить спинялися на стежці — і йшли далі, по своїй нужді. То був своєрідний парад — парад зеків. Іншим він бути не міг, але людських почуттів у нього вкладено більше, ніж у казенні паради перед пам’ятником Невідомому Солдатові.
По обіді мене викликав майор Крилов. Вірш його не обурив — він уже звик до моїх табірних віршів. Час від часу їх у мене відбирали й складали в мій рюкзак, що зберігався в коморі поза зоною. Здивувало і обурило його інше.
— Послухайте, Андрію Карповичу! Я від вас такого не чекав.
— Чого саме?
— Хтось інший — це ясно, але ж ви… Невже ви могли встановити хрест?
Ситуація була вельми далека від гумору, але ж я не міг утриматись від сміху.
— Інших претензій до мене немає?..
— Стосовно інших… Там буде видно.
Мене не покарали, мабуть, не знали, як сформулювати звинувачення. Адже ж ніде не сказано, що вириті з-під ніг людські кістки не можна скласти на колоді, віднайденій серед дров. Ну, а вірші…
Я знав, що мої вірші приберігають для поважнішої розмови. Знав і був готовий до неї.
Надвечір
