У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Мене знов, як і минулої весни, зробили землекопом. На території табору лишилися старі дерев’яні казарми — ще із сталінських часів. Тепер їх розбирали, а зруби використовували для нових теплиць. Ми розуміли, що нам від них так само не їсти овочів, як і від старих, — і саме тут особливо гостро відчували себе рабами. Коли ти раб держави, це ще можна якось затушувати звичною демагогією: держава, мовляв, народна, отож працюєш ти заради народного добра. Та коли тебе використовують у підсобному господарстві концтабору — відразу ж уся ота демагогія випаровується: у портфелях, кошиках, господарських сумках м’ясо й овочі пливли кудись поза вахту. Навіть кадебісти, відвідуючи табір, не забували наповнити свої таємничі портфелі чимось важким і габаритним.

До трьох великих теплиць начальство вирішило додати четверту. Теслі завершували свою справу, а мені належало виганяти тачки з торфом на рівень вікна й вивертати їх потім під целофановим дахом теплиці. Робота каторжна. Я на неї згодився лише тому, що до того мене посилали на таку роботу, яка через моє поранення була для мене справжнім катуванням.

Якось за цією роботою застав мене Яків — йому випало носити в теплицю гній. Мабуть, у мене справді був рабський вигляд, бо, незважаючи на сторонні вуха, він гнівно на мене нагримав:

— Слухай, Андрію… Де твоя офіцерська гідність? Ти ж зараз обслуговуєш звичайних бандитів. Негайно припини! Інакше я перестану тебе поважати.

Я послухався: кинув тачку й пішов до казарми. Краще б я цього не робив!..

Жлоб не послав мене до ШІЗО — я мав формальне право відмовитися від роботи, яка мені не під силу: все ж таки інвалід війни. Перевели на легшу: рівняти розбиту колесами дорогу від вахти до теплиць. Але ж Якову його репліки не подарували.

Того ж дня Стріху викликав майор державної безпеки Крилов. Кадебісти не шкодують часу на бесіди зі своїми підопічними — цим вони нагадують психіатрів. Крилов тримав Якова у своєму кабінеті понад дві години. Вже зеки повернулися з роботи, а Якова все ще не було. Ми засмучено ходили по лінійці, куди щоранку нас виводять марширувати під оглушливий марш, що лунає із металевого гучномовця. Ходили втрьох — я, Карташов і Гейць.

— Даремно Стріха їх задирає, — сказав Гейць.

— Так, — погодився Карташов. — Вони швидше пробачать лайку на адресу партії й радянської впади, ніж на свою власну. Сук вистачає, одразу ж донесли: назвав бандитами.

Яків вийшов від Крилова білий, як полотно. Ми не наважувалися з ним заговорити. Яків до нас підійшов сам. Давши йому змогу трохи отямитись, Карташов запитав:

— Чого він так довго вас пресував? Що він хоче із вас вичавити?

Стріха зрозумів, що ми чекали його з тривогою і дружнім співчуттям, — заговорив з відкритою душею:

— Те, чого зроду-віку не було… Нібито на мене з Волині надійшов додатковий матеріал. Там готується суд над трьома бандерівцями. Мене до них приплітають.

— Ти їх хоч знав? — запитав я.

— Ні, не знав. І села такого ніколи не чув — Толоки. А ці люди буцімто свідчать, що я разом з ними в Толоках ліквідував радянських активістів.

— Я певен, що він поки що тільки погрожує, — сказав Гейць. — Цим людям вірити не можна. У них свої методи. Те, що для нормальних людей просто звичайна підлість, — для них професійна тактика.

— Гадаю, Семенова правда, — додав Карташов. — Зараз він поки що вішає лапшу на вуха. Якщо станете покірним і тихим — він вам потім скаже: я ж вас, мовляв, від «вишки» врятував. Шануйте і любіть… А якщо й надалі… Ну, тоді інша справа. Вони легко знаходять «додаткові злочини». Ті ж самі підсудні… Хіба їм жити не хочеться? Грань поміж «вишкою» і максимальним строком дуже тонка — проходить по лезу бритви. Вам би слід трохи стримуватись.

Яків промовчав. Ми походили ще трохи й розійшлись по секціях.

Я звик вставати раніше, ніж металевий гучномовець уривав сон в’язнів. У лісові хащі Мордовії надійшов травень, птаство гамірливе залагоджувало свої шлюбні справи. Хмари в синьому небі — то єдине з волі, що було досяжне для наших очей. Саме тому вони викликали значно тепліші почуття, ніж у людей поза табірною колючкою. У тих було безліч принад, а в нас від їхнього світу — тільки хмари в небі. Вони здавалися нам живими істотами — з розумом і душею.

Ось-ось завирує безрадісне пробудження казарм, тупе, безглузде марширування понівечених війною дідів-куцоштаньків, перетворених на опудала. Ось-ось загримить казенними маршами металевий звір — і табір заворушиться, загомонить. Але поки що рухливі вуса ходиків не увірвали сон в’язнів. Лише окремі з них, встромивши босі ноги в кирзяки, поспішали до незграбної дерев’яної споруди по нужді.

Саме тут, біля стежки до нужника, я побачив Якова. Він лежав на росяній траві, впавши головою на щавлеву грядку, що належала комусь із зеків.

Злякано підбіг до Якова, схилився над ним. Його бліде обличчя задерев’яніло, втратило звичну міміку. Очі закотилися д’горі, мов у святого, що виглядає очікуваного ангела. Кашкет упав на щавель, лисина була мокра від холодного поту.

— Якове! Що з тобою?..

— Серце…

Його губи ледве ворухнулися.

— Лежи отак… — Я підклав ганчірку, що називалася кашкетом, йому під голову. — Пошукаю валідол. Полеж, не ворухнись.

У тих, що вже прокинулись, валідолу не напитав. Побіг по табору — від казарми до казарми. Дістав ліки лише в санітара, що порав квітник біля санчастини. Та коли повернувся до щавлевої грядки, Якова там уже не було. Він, виявляється, за допомогою когось із в’язнів підвівся й перейшов до казарми, на своє ліжко. Либонь, відчував незручність перед людьми, тому й вирішив звільнити стежку. Тепер він ледве подавав ознаки життя. Лікар