У череві дракона - Микола Данилович Руденко

перетворилися на курні, смердючі вогнища… Німецькі танкісти, позалягавши біля машин, довго відстрілювалися трасуючими кулями із кулеметів, але той вогонь не завдавав роті великої шкоди. Та невзабарі з’явилося двоє поранених — командир курсантського батальйону майор Шорін і його коновод. І тоді комісар запитав, чи є серед курсантів кіннотники. Грива одразу ж зголосився, ветфельдшер повів його серед покресленої трасуючим вогнем темряви мало не до самих німецьких кулеметів, — там лежав комбат і стояли коні, що навдивовижу виявилися навіть без подряпин. Комбата підняли й посадили в сідло, він, припадаючи грудьми до луки, скреготів зубами і стиха благав:

— Не поспішай, не жени…

Комбат був поранений у стегно. І хоч посувалися черепашачою ступою, кожен кінський крок завдавав йому пекельних болів. Німці вже обійшли ліс, у якому рота довершувала бій з танками, — треба було прослизнути безтілесними тінями повз їхніх мотоциклістів, які прочісували кулеметним вогнем кожен перелісок.

І знову сталося: Мирон втратив свідомість. Отямився лише в госпіталі, де лежав також майор Шорін. Майор небавом розповів, як вони вирвалися з оточення: спершу було вбито коня під ним, Мирон посадив його собі за спину; а коли мотоциклісти підстрелили й Миронового коня, курсант покрадьки ніс комбата на собі. Грива дістав поранення вже перед окопами наших військ. Майор згодом написав у штаб фронту, Гриву нагородили медаллю «За відвагу» — і досі та медаль своїм глухим брязкотом збуджує в душі Мирона Сидоровича бентежну гадку: невже він, Мирон Грива, носить у собі якесь друге, не відоме йому, «я»?..

Мирон пам’ятав іще кілька випадків, коли він втрачав свідомість, але продовжував діяти, — і кожного разу виявлялося, що в нормальному стані він би зазнав поразки.

Кілька разів поривався піти до психіатра, але зупиняла думка: психіатри, безсумнівно, розглядатимуть оцю його психічну аномалію як певну ущербність, а тут уже недалеко й до того, щоб думати про себе як про хворого. Мирон був переконаний, що це не хвороба — це щось інше. Психічна сингулярність!..

Хтось сказав: мозок — то сідало душі. Може, це звучить трохи інакше, але зміст саме такий. Або іншими словами: мозок є трон, душа — його володар. Там, де трон по черзі захоплюють різні особи, настає добре вивчене істориками безладдя. Коли ж це не держава, а окрема людина, безладдя вивчають психіатри. На відміну від істориків, вони не обмежуються лише вивченням, а вдаються до радикальних заходів, щоб опанувати хаос.

Але ж хаос з’являється тільки там, де боротьба за трон породжена інстинктами сліпого владолюбства. Коли ж є номінальний володар трону і є той, хто скеровує його дії, хоч сам перебуває за лаштунками, наслідки можуть бути різноманітні — все залежить від того, ким вони є, ті особи, і якими мотивами керуються у своїх діях.

Мирон був певен, що кожна людина — то цілий букет особистостей, але в переважної більшості людей особа-лідер почувається повноправним господарем, їй не доводиться ділитися першістю з колегами. Щоправда, хто не звідав сумнівів і внутрішніх борінь? Хто потай, щоб його ніхто не чув, не розмовляв сам із собою, вбачаючи співрозмовника десь у глибинах власної психіки? І що ж то є у сутності своїй, як не бажання порадитися з колегами, котрі живуть у тобі підсвідомо? Та й що таке наша підсвідомість? Скажімо, що таке сни? Може, то психічна діяльність істот, які мають змогу виявити себе лише тоді, коли лідер іде на спочинок?

Історія знає немало випадків, коли великі рішення й наукові відкриття приходили уві сні або в трансі. Так, скажімо, Менделєєв залишив свідчення, що періодична система елементів в основі своїй явилася йому уві сні — він потім лише впорядкував цей дарунок підсвідомості, узгодивши його з прийнятою в науці символікою опису. Та хіба лише Менделєєв?..

Отак роздумуючи, Мирон потроху впокоювався від збурень психіки, що довго — може, навіть роками — пекли його нерви після кожного вияву другого «я». Передовсім його приголомшувало, що оте друге «я» виступало на авансцену тоді, коли він, Мирон Грива, власними силами не здатний був упоратися з вимогами якоїсь життєвої ситуації. Є машини — літаки, автомобілі — із запасною системою управління, нею послуговується інструктор у критичний момент, коли учень міг би накоїти лиха. Мирон протягом цілого життя їхав на такій машині — власне, він сам був нею. Хто ж його інструктор? Коли і як можна з ним зустрітися?..

Мирон був другим сином у своїх батьків — перший помер тоді, коли Мирона ще не було на світі. Мати часто його згадувала — для неї він не вмер, жив у її душі. Мирон певен, що це він, його старший брат Грицько, знайшов для себе притулок на сідалі, котрим є мозок молодшого брата. Він, мабуть, і справді був незвичайною дитиною — саме так про нього розповідала матуся. Може, й помер через те, що йому було видано забагато як для однієї людини. Отож, думаючи про своє друге «я», Мирон звик називати його Грицьком, гадаючи, що це навіть не метафора, — так воно є насправді.

Втома, яку помітив у ньому Іван Корнійович, мала надто поважні причини, але Мирон був далекий від того, щоб це комусь пояснювати. І саме тому, що протягом останнього року Миронові жилося надто важко, він був певен: Грицько має невдовзі прийти.

Розділ другий

Провесінь, подрібнивши на ніздрюваті уламки дніпровську кригу, гнала її на вмирання. Крижані брили несли в собі стільки ж холодної безнадії, як у давнину поганські ідоли, що, втративши божественну могутність, пливли Дніпром, шукаючи для себе смерті внизу, попід чорноморськими райдугами, де починається голуба безмежність Світового Океану. Здавалось, і саме повітря насичене його подихами: Океан напровесні мовби наближався до Києва, нагадуючи знаменний символ, яким князь Володимир увінчав столицю Київської Русі, — тризуб океанського бога.

Мирона завжди вражало відчуття зв’язку зі Світовим Океаном, яке було властиве нашим пращурам, — навіть сьогоднішня психіка киян мало пов’язана з океанськими просторами, вона ближче споріднена з просторами степовими. Як же могли вони, старовинні руси, захлюпані зеленими хвилями безмежних