Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Ми вийшли разом із крамниці Доброї Звістки й трохи постояли біля Самурая.

— Я пригадую, що ви тоді казали, у відділку. Це було дуже переконливо. Гадаю, не йдеться про якогось одного звіра-вбивцю, а про багатьох. Це могло відбутися внаслідок кліматичних змін, тварини стали агресивніші, навіть козулі й зайці. І тепер мстяться за все.

Так казав цей літній чоловік.

Борос поїхав. Я відвезла його на вокзал до міста. Його студенти не приїхали, бо в цих екологів геть поламалося авто. Може, узагалі не було жодних студентів. Може, Борос мусив залагодити тут якісь інші справи, а не лише те, що стосувалося Плоскотілки Кровоколірної.

Декілька днів мені дуже його бракувало — чоловічої косметики у ванній, навіть чашок після чаю, які він скрізь залишав. Він телефонував щодня. Потім трохи рідше, через день. Його голос лунав, ніби він перебував у іншому виміpi, якійсь глушині на півночі, де стоять тисячолітні дерева, а величезні Тварини повільно походжають поміж ними, опинившись неначе в позачасовому просторі. Я спокійно дивилася на те, як образ Бороса Шнайдера, ентомолога й тафонома, блякне й тьмяніє, залишається хіба що сива безглузда кіска в повітрі. Усе це мине.

Мудра Людина знає про це від самого початку й ні про що не шкодує.

12. Жахозвір

Пес жебрака прогодує, вдову — її кіт,

а ти гладкий наїси живіт.

Наприкінці червня задощило не на жарт. Таке тут влітку трапляється часто. Тоді чути, як у цій повсюдній вологості шурхотять, проростаючи, трави, як плющ спинається стінами, як землю зісподу розпирає грибниця. Після дощу, коли Сонце на мить проб’ється крізь хмари, усе стає настільки глибоким, що очі сповнюються сльозами.

Кілька разів на день я ходила оглядати місток через потік — чи не підмило його водою.

Якоїсь теплої днини, після зливи, у мене з’явився Матога з несподіваним проханням. Йшлося про те, аби я допомогла йому пошити костюм на бал грибників, який Товариство «Боровик» влаштовувало в купальську ніч. Виявляється, він був у них скарбничим.

— Але ж сезон іще не почався, — невпевнено почала я, не знаючи, що й думати.

— Помиляєшся. Сезон починається разом з першими маслюками й печерицями, а це зазвичай стається в середині червня. Потім не матимемо часу для балу, бо збиратимемо гриби. — На підтвердження своїх слів він простягнув долоню, на якій лежали два чудові червоні підберезники.

Я саме сиділа на терасі під дашком і проводила свої астрологічні дослідження. Від середини травня Нептун позитивно аспектував мій Асцендент, і я помітила, що це мене надихає.

Матога умовляв мене піти з ним на збори, хотів навіть, щоб я туди записалася, може й внесок відразу сплатила. Але я не люблю належати до жодного товариства. Швиденько зазирнула до його Гороскопу, виявилося, що в нього також Нептун вдало аспектує Венеру. Може, воно й справді непогана ідея із цим балом грибників? Я глянула на Матогу. Він сидів переді мною в сірій, вилинялій сорочці, на колінах тримав кошик з полуницями. Я пішла до кухні й принесла миску й ми почали обривати їхні хвостики. Треба було поспішати, ягоди трохи перестигли. Він, звісно, користувався своїми щипчиками. Я спробувала відривати ними хвостики, але виявилося, що це зручніше робити пальцями.

— Як тебе, власне кажучи, звати? — спитала я. — Що означає оте «С» перед твоїм прізвищем?

— Свентопелк, — відповів він за хвилину, не дивлячись у мій бік.

— Ой, ні! — вигукнула я, проте потім подумала, що це був чийсь дуже влучний вибір. Свентопелк. Мені здалося, що це зізнання принесло йому полегшу. Він поклав до рота полуницю й сказав:

— Тато назвав мене так, щоб зробити матері прикрість.

Батько Матоги був гірничим інженером. Після війни його, як спеціаліста, відрядили запускати понімецьку вугільну шахту у Вальденбурґу, який потім став Валбжихом. Відразу його співробітником став один літній німець, технічний директор шахти, якому не дозволили виїхати, доки машини не почнуть працювати. Місто було зовсім спустошене, потяги щодня привозили нових робітників, але вони оселялися в одному місці, одному районі, немовби велике, порожнє місто їх лякало. Німецький директор старався, як міг, аби якомога швидше зробити все, що було треба, і виїхати до якоїсь Швабії чи Гессена. Тож він запрошував батька Матоги до себе обідати, і невдовзі виявилося, що інженерові впала в око вродлива директорова донька. Власне, це був найкращий вихід — аби молоді побралися. І для шахти, і для директора, і для народної влади, яка отримала відтепер дочку німця як своєрідну заручницю. Але подружжя із самого початку виявилося невдалим. Батько Матоги більшість часу проводив на роботі, часто спускався вниз, бо шахта вимагала чимало зусиль, антрацит добували на величезній глибині. Зрештою, він став краще почуватися під землею, аніж на поверхні, хоча це й важко собі уявити. Коли всі роботи були щасливо завершені й шахта запрацювала, у них народилася перша дитина. Дівчинку назвали Живія, вшановуючи, таким чином, повернення Західних земель до Материзни. Та поступово з’ясовувалося, що подружжя не терпить одне одного. Сверщинський почав користуватися окремим входом до будинку й оселився в підвальних приміщеннях. Там були його кабінет і спальня. Саме тоді народився син, тобто Матога, можливо, плід останніх, прощальних любощів. І саме тоді, знаючи, що дружина-німкеня має проблеми з вимовлянням свого нового прізвища, керуючись якимись мстивими, незрозумілими нині емоціями, інженер дав синові на ім’я Свентопелк. Мати, яка не могла вимовити імен власних дітей, померла, щойно вони закінчили школу. А батько вкрай здивачів і провів решту свого життя під землею, у підвалі, продовжуючи розбудовувати систему кімнат і коридорів під віллою.

— І, мабуть, цю дивакуватість я успадкував від батька, — закінчив свою розповідь Матога.

Мене зворушила ця історія, і те, що ніколи досі (та й потім) мені не доводилося чути такої довгої сусідової промови. Я б радо послухала інші оповідки з його життя, наприклад, мені було цікаво, хто мати Чорного Плаща, але Матога здавався мені сумним і пригніченим. Виявилося, що ми непомітно з’їли всі полуниці.

Зараз, коли він відкрив мені своє справжнє ім’я, я не могла йому відмовити. Пополудні ми поїхали на збори. Коли Самурай рушив, у багажнику загримотіли всі мої Знаряддя, які я там тримала.

— Що ти там возиш у цій машині? — запитав Свентопелк. — Навіщо тобі це все? Туристичний холодильник? Каністра? Лопати?

Наче не знав, що коли живеш самотою