Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу

до цієї місцевості, вона чомусь змінюється і повертається безліччю граней, на мить вибудовується цілісна картина, але утримується вона недовго; і неважливо, що я майстерно вмію аналізувати картини — свого часу я на «відмінно» впорався з таким завданням на письмовому іспиті, я аналізував тоді картину одного з майстрів фламандської школи, фламандці написали так багато картин і вклали в них стільки значень, вони багато писали і багато вкладали, мені було що аналізувати, і картини ностальгійних спогадів теж несуть у собі глибокий зміст, у них багато закладено і багато чого домислюється, та мені не охопити цього змісту, я не сприймаю картину в цілому, вона дробиться, тому не можу уявити собі, як вона виглядає в цілому, і виходить задачка з неправильним дробом, чи як там це ще називається, і її нізащо не можна розв’язати, тому що одне на інше не ділиться, треба десь щось позичати, ти починаєш позичати, і ділити, і застосовувати всілякі формули, хоча це ще не означає, що вийде правильна відповідь, вона тим ближче, чим більше ти віддаляєшся, і тим далі, чим ближче ти підходиш, ось тут і починається тріщина, від якої все дробиться, думаю я, от тобі і відповідь чорним по білому, і хай йому грець — тому, що зникає при твоєму наближенні, хай йому грець!

Сестра дякує мені за те, що я наглянув за Бімом. Дякує щиро, інакше не скажеш, видно, що від душі, на прощання вона навіть обійняла мене, це ж треба, думаю я, — обійняла, таке не часто трапляється, але я ж заслужив, я заробив винагороду, я прийшов на допомогу, як справжній друг, бо не покинув її у важку хвилину, все так, мені це було не дуже зручно, та я на це не зважав, я пожертвував собою, і Сестра це оцінила, і показала це тим, що мене обійняла; за позику віддяка, і, виявляється, не дарма — смуток і нудьга трохи відпустили, ми обіцяємо одне одному, що будемо на телефоні, а я кажу, щоб вона зайшла до Біма, я виходжу і сідаю в авто, котре було на тому ж місці, де я його залишив, просто диво, думаю я, авто не вкрали, не забрали, і хоч раз вряди-годи воно знайшлося там, де я його припаркував. Сідай і їдь, куди хочеш! І я їду додому, хоча у мене і немає дому, хоча дім для мене всюди і ніде, та я їду додому, бо треба ж десь зберігати свої речі, ось це для мене і називається домом, туди-то мені й треба, щоб зайнятися своєю роботою.

Вдома одна за одною відбуваються дві речі — одна хороша й одна погана. Хороша — це те, що «Афтенпостен» залишилася сухою. Вона лежить за дверима, я забираю її в квартиру і кладу на кухонний стіл, газета лишається сухою, бо сьогодні я вдома не ночував і двері в спальню зачинені, тому повітряні маси не прийшли в рух і на кухні не виникла та ділянка низького тиску, про яку я завжди забуваю. Погана річ — це дзвінок з Фінського посольства. Не встиг я надягти светр фірми «Марімекко» і зануритися в свої нотатки, як пролунав дзвінок, вони хочуть знати, як просувається робота, а найкраще — якби я міг показати їм готову частину. Як же їм не хотіти! Вони просять, щоб я надіслав їм це факсом. На нещастя, їм відомо, що у мене є факс, оскільки під час співбесіди я мав дурість проговоритися про це. На жаль, не можу, у мене інший метод роботи, не такий метод. Спочатку я збираю ідеї та думки, роблю окремі ескізи, приблизно так, як роблять художники, додаю я, пояснюючи; взагалі я люблю підкреслювати, що моя робота — це мистецтво, і не кожному воно зрозуміле, а з цього випливає, що на даний момент показувати нічого, тобто є, звісно, окремі уривки, кажу я, одягнений у светр від «Марімекко», готові шматки, звісно ж, є, так, наприклад, уже написано розгорнутий пасаж про Сібеліуса, порушена також тема води, я не залишив без уваги воду, знаючи, як ви, фіни, любите воду, тому я й заговорив про воду, тому, гадаю, вам це має сподобатись, проте окремі частини все-таки не дають уявлення про картину в цілому, тут я заходжу досить далеко і стверджую, що окремо ці шматки взагалі не мають сенсу, та от коли я їх поєднаю, то вийде щось грандіозне і навіть високохудожнє, заявляю я по телефону у вухо фінському співрозмовнику, він сприймає це з недовірою, я відчуваю, що він сумнівається, я так і кажу йому: я, мовляв, відчуваю ваші сумніви і ставлюся до цього з розумінням, однак на мене можна цілком покластися; якийсь він усе-таки безголовий, як на мене; неважко ж, здається, зрозуміти те, що я кажу, думаю я про себе; сподіваюся, що цей фін не типовий представник свого народу, бо якщо він типовий, то у фінів проблеми, причому не маленькі, а дуже навіть великі проблеми. Домовлений термін настає через два тижні, а два тижні — це ще дуже багато, кажу я йому, це чотирнадцять днів, а чотирнадцять днів — це великий термін, у два тижні вкладається ґрунтовний курс навчання; так, наприклад, чотирнадцяти днів достатньо, щоб повністю змінити свій життєвий шлях, пройшовши курс, метою якого є зміна вашого мислення; певна річ, за умови, що його веде висококваліфікований фахівець, адже в наш час нерідко зустрічаються висококваліфіковані спеціалісти; або таке: путівка на Тенеріфе включає в себе чотирнадцять днів відпочинку, за цей час можна взяти в оренду авто й об’їздити весь острів уздовж і впоперек, можна облазити гори, піднятися на саму вершину гори, яка називається, здається, Тейде і висота якої складає майже чотири тисячі метрів над рівнем моря, можна піти туди, а можна до Тура Хейердала, розпитати його про розкопки, а він, імовірно, запросить тебе випити і розповість докладно про свої останні відкриття, про що він думає вечорами, коли сидить на терасі з видом на Атлантичний океан, і на думку йому спадають напевно не якісь дрібниці, думки Хейердала мають бути про релігію, про різні предмети, про народності, про міграцію, він думає про міграцію, і цих думок вистачить на всі чотирнадцять днів, та тобі ніколи, ти кажеш, що тобі вже пора, адже треба ще скупатися, треба піти попоїсти ресторанної їжі, може, чогось рибного, тутешні канарські іспанці розуміються на рибі, так от, кажу я фіну, нехай він не