Софія - Олесь Ульяненко

звучало, наче бетховенське, з печаллю ув’ядання, але пафосно і торжественно, як о п’ятій годині гола блядь на балконі роздає повітряні поцілунки голубам, воронню і засцяним та упослідженим бомжам, у котрих честі, їй-бо, більше, ніж у чотирьох супердержав. Ніхто цього не розумів, а якщо і розуміли, то за старою хохляцькою звичкою пропускали повз вуха. Гадаєш, я був завжди таким? Але одного сонячного дня, досить сонячного, щоб відчути себе щасливим, наче проститутка, якій кидають останній косяк. Ото, видно, вічний кайф, котрого вона чекає все життя. І ось одного дня, досить світлого, з прогресивним паралічем розвиненої країни, де немає проституток, бандитів і так далі, я вмикаю телевізор і бачу, як дві тринадцятилітні дівчинки, взявшись за руки, летять донизу з дев’ятого поверху, пікірують назустріч землі… Ну, значить, мене знудило. Після чого я блукав містом, цими місцями, наче шукаючи їхні фантоми, щоб нарешті зрозуміти ницість нашого світу. З мене кепкували, але смерть, як і життя, пунктуальна, і ти знаєш лише, де вона народиться і звідки прийде…

І я знайшов той будинок. Його, друже, видно з твого вікна… От… І що я хочу тобі сказати: для тебе життя – не просто іграшка, тож коли взявся у неї грати, то думай про Бога, ну, або… – Майор тричі перехрестився. – Але інстинкти, мої звірині інстинкти беруть своє. І якщо ти не розкажеш мені і моєму шефові те, що я хочу почути, я буду різати тебе на шматочки, а потім скормлю безпритульним псам. Згода? Ну, от і молодець.

Майор закурив сигарету. Пошукав очима попільницю. От, блядь, виховання, – промайнуло в голові у Саїда. Чого йому треба? Смерті? Та навряд він мене так одразу кокне. Саїд попросив сигарету, але майор сказав:

– Кури свої.

– А якщо нема?

– То взагалі не кури…

Медсестра хилиталася у проході білим балахоном. Майор глянув через плече.

– Угу. Зараз я повернуся…

Коли він повернувся, Саїда в лікарні не було. Майор сидів і дивився на мобілку. На чорну важку мобілку, чекаючи, наче вона заговорить або затягне контральто з «Травіати». Невдовзі з’явилася медсестра зі збитою набік зачіскою.

– Причепурися, – прошипів майор і нарешті взяв до рук мобілку.

– Вони друзі, – прохрипів майор у трубку.

– Найменше я цього хотів. Закінчуй, чувидло, справу. Яйця, знаєш, на голові не ростуть.

– Так точно, генерале!

Знову сірий коридор, тельбухи; майор зайшов до жіночого туалету і виблював. Треба сказати, блював він довго.

– Цей виблядок щось… А сам вдає кретина. Не він, так синаш…

33

Надія сиділа і читала книжку. Витончене письмо в рожевій обкладинці сімнадцятого століття. Прізвища автора вона не запам’ятала. Але книжка була цікавою. Особливо сцена ревнощів і скотолозтва. Ф-у-у-у, як можна таке витворяти з бідними тваринами. І хлопчик… Як можна заставляти таке робити з хлопчиком! Між ногами у Надії змокріло. Вона підвела голову: синій, золотий пляж різонув зір.

– Боже! Як прекрасно! Ми майже приїхали.

– Ага, – сказав Лукаш. – Я вийду на станції. Поїзд стоїть рівно годину.

– Як знаєш… – байдуже сказала Надія.

Синаш сьорбнув носом. Мати, не дивлячись, простягнула пакетик із серветками.

34

Великий птах з великими крилами пролетів над пероном, тягнучи за собою, як мелясу, тінь. Заклавши руки за спину, Лукаш прошествував пероном, звернув убік, зупинив таксі і поїхав у невідомому напрямку, вірніше, він сам не знав, куди їде, поки таксі не зупинилося біля місцевої трупарні. У коридорі його привітали, провели у прозекторську. Не роздіймаючи рук, він подивився на чоловічка, що лежав. Цей чоловічок видавався зовсім маленьким на невимитому прозекторському столі. Лукаш натягнув гумові рукавички і якусь мить невідривно дивився на маленьке тіло зі здутим синім пузом. Розклав інструменти, перед цим відіславши асистента чи то санітара, і зробив перший надріз. Лукаш зняв скальп з черепа, а потім відкрив його, як бляшанку. «Угу…» – усе, що він сказав, а потім розпоров брюшину. «Угу», – повторив він, зняв рукавички і вже збирався йти, як у трупарню зайшла дружина, затискаючи пальчиками ніздрі.

– Треба збиратися. – І Лукаш витягнув зачовганого блокнотика, відмітив щось і, не дивлячись на свою половину, попрямував до виходу. Над дверима висів ангел, у якого чомусь було обламане крило.

Вона підтиснула губи, зараз безкровні, але нічого не сказала; говорили її скляні від злості очі. Золоті плямки сонця плавали в них. Лукаш навіть зачудувався.