Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова
Іще б виходило. Як він страждав, коли почув про її смерть… Хоча його душа стрепенулася саме тоді, коли Маріуца дихнула востаннє.
Була неділя, і він правив у церкві. Із п’яти проскур чотири молилися за живих, а п’ята — за мертвих. Поминаючи Маріуцу серед живих, діставав часточку із четвертої проскури і вколов маленьким списом палець. Кров задзюркотіла з ранки так, що він розгубився: «Не дай, Боже, попаде на рясу чи жертовник». Вражений, подумав, що десь пішла з життя його рідна кров. «Маріуца! Маріуца!» — забухкало у скронях. Узяв п’яту проскуру, почав витягувати часточку за мертвих: «Зі святими упокой, Христє душе, раби твоєї Маріуци», — промовив і збілів. Вийшов із вівтаря, і люди, що були тоді в церкві, побачили, як він змінився на обличчі. «Щось не так із батюшкою», — почув притишені голоси. До нього підійшла псаломщиця:
— Вам погано? — запитала стурбовано.
— Нічого, — заспокоїв. — То ось палець уколов.
Ледве відслужив службу, а надвечір побачив біля свого двору батькову машину й меншого брата.
— Я за тобою, — привітався той здалеку, — збирайся швидше, поїдемо — баба померла сьогодні.
Дорогою весь час мовчали. Варфоломій не раз поглядав на брата й думав про те, що рідні по батькові, насправді вони були чужими, як чужими бувають люди, котрих нічого в житті не об’єднує, окрім нав’язаного випадком народження.
На батьковому подвір’ї щось робили чоловіки, метушилися жінки. У хаті Мартина сім’я і кілька сусідів стояли та сиділи на стільцях біля покійниці. Вони здивовано спостерігали, як Варфоломій постояв у дверях, а потім пройшов і зробив три земні поклони перед труною.
— Мало йому в церкві, він і тут поклони б’є, — почув батькові слова, які не заглушило монотонне бубоніння псалтирщиці.
Григорій іще сказав щось уїдливе. Син обернувся:
— Тату, люди ж моляться.
Батько глянув на нього очима, крізь які вже давно не пробивалося жодне почуття, і скривився:
— Моляться не моляться, ряси повдягають, а назавтра — бандити. Наплодила вас демократія, шахраїв і босоти всякої. Краще б ти з ними на нарах сидів, ніж отак…
— Тату, що ви кажете? — підійшов син зовсім близько. — Отямтеся, померла ваша мати.
Бліде обличчя нервово смикнулося, батько те побачив і промовив насмішкувато:
— Ще заплач. Розіграй тут при всіх комедію.
Варфоломій нічого не сказав, повернувся і знову підійшов до труни, опустився на коліна й почав молитися. Думав, за молитвою трохи відхлине той біль, що рвав його душу. Даремно. У пам’яті пропливало все, що було позв’язане у його житті з Маріуцою. І все єство кричало, що не стало єдиної людини, яка його любила. Мусив би ховати сльози, але вони текли по обличчю, і він не стримував, навіть не витирав, тільки голову опустив низько на груди.
І на другий день стояв на колінах, аж поки батько не штовхнув у спину:
— Вставай уже, артист. Виносити треба.
Біля кладовища було мокро і грязько — недавно пройшов дощ, але він того не помітив. Коли труну знімали з машини, знову відбив три земні поклони.
— Видно, звихнувся, — почув за собою молодий жіночий голос.
— Ну, чого ти? — заперечила старша жінка. — Не бачиш — він же монах і все робить по закону… тому, їхньому, монашому.
— Ага, — хмикнув перший голос, — у день по-монашому, а вночі по-нашому.
Варфоломію запекло в душі від цих слів, але він не обернувся, тільки набрав повні легені повітря й видихнув.
Скоро там, де була яма, виріс горбок із глини й піску, і Варфоломій відчув у собі глуху порожнечу. Та порожнеча з кожною хвилиною розросталася, і не тільки всередині, а й зовні.
Ночував у кімнаті сам. Старший брат на похорон не приїхав, чому — того ніхто не знав, хоча йому й посилали телеграму в Білорусь, де він залишився після служби в армії.
Спочатку брати листувалися, а потім добре, коли озивалися один до одного раз на рік. «Мені ваша демократія здається нічним кошмаром, — писав Юрко в останньому листі. — А у нас порядок і люди не озвіріли від злиднів і того беззаконня, що робиться в Україні. Переїжджай сюди, — кликав уже вкотре. — Тут християнство у більшій пошані, ніж будь-де…» На той останній лист Варфоломій іще не відповів і тепер подумки дорікав брату, що не приїхав. Може б, йому легше було сьогодні отут. Нараз двері кімнати відчинилися, увійшла сестра, увімкнула світло і глянула на нього з ненавистю.
— Це тільки ти — більше нікому! — вигукнула крізь сльози.
— Що? — не зрозумів Варфоломій і сів на ліжку.
— Я все перешукала! — кричала сестра. — Це ти вкрав бабине намисто. Більше нікому!
Варфоломій сумно посміхнувся. Сестра була набагато молодшою від нього, схожою на Марту, і не тільки зовні. Від батька в неї нічого не було. «І де б воно взялося?» — промовив подумки.
— Чого ти шкіришся? — не вгавала молода жінка. — Признавайся, куди намисто подівав?
— Воно і справді у мене, — промовив тихо. — Уже рік, як у мене.
— Не бреши! — крикнула сестра. — Я його недавно бачила.
— Це ти не бреши, — він мимоволі підвищив голос. — Мені його торік баба сама віддала.
— Як це? — розгубилася сестра і скривилася плакати. — Ми ж усі їй онуки однакові… — Сльози бризнули з очей, і вона знову закричала: — А ти знаєш, скільки воно коштує, — там же три разки старовинного бурштину!
— Знаю. — Варфоломій байдуже дивився на людину, яку доля наділила йому в сестри. — Тільки ціна у нас із тобою різна. І моя тобі не підходить.
— Меле казна-що, — схлипнула жалібно сестра. — Ти краще скажи — віддаси мені намисто чи ні?
Варфоломій знову сумно посміхнувся:
— Віддам. Тільки з кожного разка візьму собі по намистині, які сам схочу.
Сестра спочатку хотіла заперечити, але передумала й мовчки вийшла з кімнати.
Уже не один рік минув, відколи поховали Маріуцу, а порожнеча в душі залишалася, і ніяк було її заповнити чи витіснити. І часто до грудей підступала туга, й він подовгу стояв на колінах, подовгу молився і просив прощення у Господа за падіння духу. Лише відчуття потрібності людям рятувало його від нього самого. З радістю хрестив немовлят, із сумом проводжав, коли хтось залишав мирську суєту. Однаково поспішав, чи
