Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Це був високий чоловік років сорока п’яти. І не тільки високий, а й тілом об’ємний. Теж у мирському одязі, як і отець Василь, тільки біднішому. Червоний, із синіми прожилками ніс свідчив про пристрасть до міцних напоїв. Він і зараз, не чекаючи господаря, налив собі коньяку, що стояв на журнальному столику, залпом випив, покашляв у кулак і вже добре посоловілими очима подивився на Варфоломія.

— Значить, не п’єш і баб не любиш, а чим же ти, голубчику, живеш?

Варфоломій спочатку сів у крісло, уважно подивився на Володимира, а потім відповів:

— Звичайним своїм послушанієм. Ви, отче, мабуть, знаєте, що суть чернечого життя в тому, щоб розумом і серцем бути з Богом, постійно молитися.

— Це ти й справді так живеш? — недобре реготнув Володимир. — А ти дивишся на себе у дзеркало? Нізащо не повірю — в тобі ж кров грає, наче у молодого бугая. І не просто кров, а циганська — гаряча.

Від цих слів у Варфоломія щось недобре залоскотало в грудях і руки мимоволі стислися у кулаки. Але він швидко опанував себе, нічого не відповів і байдуже почав розглядати начиння кімнати.

— Любуєшся? — запитав Василь, що вніс до кімнати каву, шоколад і бутерброди. — І ти можеш так жити, якщо захочеш, а не хочеш, то іншим не заважай. — Поставив тацю на столик і йому першому простягнув чашечку з кавою.

— А я заважаю? — Варфоломій запитливо глянув на господаря дому.

— А що — ні? Ти бачив коли, щоб твої парафіяни до мене в церкву йшли? Бачив? Отож, — промовив, ніби вчитель до неслухняного учня. — А навіщо ж моїх людей переманюєш? Навіщо дітей хрестиш із моєї парафії? Скоро вже й покійників почнеш відспівувати, а що нам, питається, тоді робити? За що жити?

— Мені треба віруючих виганяти із церкви? — здивувався Варфоломій. — І хіба я знаю, хто звідки прийшов молитися? А що дітей хрещу — так люди ж просять. Щоб ти сам робив на моєму місці? — Варфоломій тримав чашечку, але кави не пив. Переводив погляд з одного обличчя на друге і вкотре пожалкував, що сюди приїхав.

— Ти їх виправляй, і все, — ніби аж лагідно промовив Василь. — Кажи, нехай ідуть до свого батюшки. Чого вони до тебе лізуть? — налив собі коньяку і Володимиру. — Може, вип’єш-таки? — перепитав Варфоломія, але той заперечливо хитнув головою. — Як хочеш. — Священики разом підняли келихи, хитнули головами «будьмо», випили й почали закушувати. — Нехай ти й справді чернець, — заговорив Василь, пережовуючи бутерброд, — а я — жива людина. Сам бачиш — у мене дім, сім’я. Мені за дітей треба думати — цього хатеняти на всіх не вистачить. — «Хатеня» вимовив із нарочитим приниженням і глянув на Варфоломія. — Дітей іще ж і вивчити треба, у якийсь вуз упхати, і не який попало, а хочеться у столичний, щоб не гірше від інших були. А ти знаєш, скільки це коштує тепер?

— Нічого він не знає, — замість Варфоломія відповів Володимир. — Ти що, не бачиш, що в нього зад голий? Підрясника не знімає, бо й штанів путніх немає. А гроші ж, гад, лопатою гребе. У швейцарський банк кладе чи що?

— Не кип’ятись, — спинив його Василь. — Можна й по-хорошому домовитися. Ми всі слуги Господні, — промовив патетично, — але в кожного є потреби й свої інтереси. У нього свої, у мене — теж, і в тебе, тільки менше заглядай у чарку.

Отець Володимир на ці слова хмикнув, узяв келих, підніс до обличчя й зазирнув, заскаливши одне око:

— А що тут заглядати, як воно порожнє.

— Я серйозно. Краще жінок люби, ніж горілку, — повчально промовив отець Василь.

— Нащо ті жінки поздавалися, — засміявся Володимир. — У мене своя не гірша від інших. Це ти не мені кажи, — тицьнув пальцем у Варфоломія, — а оцьому скупердяю — їхав у гості й пляшки не прихопив.

— Помовч, — уже сердито обірвав його Василь і взяв із таці чашечку з кавою. — Заважаєш.

— Тоді навіщо ти мене сюди звав? — образився Володимир і підвівся. — Розібратися чи тільки ляси поточити? Краще скажи йому, — став перед Варфоломієм, засунувши руки в кишені, — якщо і на Спаса наші баби до нього посунуться, як ото на Великдень, то це даром не минеться. Праведник знайшовся… А що батько був парторгом, а мати за возом волочилась — то забулося.

Варфоломій зблід і стис обома руками чашечку. Якусь мить сидів, а потім поволі підвівся. Василеві здалося, що зараз та чашка розлетиться на череп’я об голову Володимира — він би сам так і зробив, але ні — Варфоломій підійшов до журнального столика, поставив каву, якої не торкнувся, повернувся було йти й зупинився. Його майже білі губи ворухнулися:

— Дякую вам, браття, хоча ви мене й засмутили. Не тільки словами, які почув, а й тим, — проковтнув клубок у горлі, — що ви забули Святе Письмо. Вам, отче Василю, — глянув в обличчя й наткнувся на погляд, який, коли б мав фізичну силу, проштрикнув його наскрізь, — вам би варто згадати, що «корінь усього зла — любов до грошей, на це позарившись, деякі відійшли від віри». А люди відходять від вас, бо не сліпі, хоча ви й сховалися від них за таким високим муром. А ви, отче Володимире, — перевів погляд на ще більш розлючене обличчя, — порахували мої гроші, а самі забули, що «багатство є благословення тільки для тих, хто перетворює його у благословення для інших». Бо ж сказано: «Не збирайте собі скарбів на землі, але збирайте собі скарби на Небі». Мені вас обох шкода, — повернувся й пішов.

— Придурок, — кинув йому в спину Володимир. — Нацькувати б на тебе вівчарку, та себе жалко.

Варфоломій мовби й не чув того. Наскільки міг, швидко пройшов через коридор, та перед вхідними дверима спинився. Обернувся — за спиною у нього стояв Василь і посміхався.

— Притримай собаку, — більше наказав, ніж попросив, Варфоломій.

— А ти спробуй — пройди, — схрестив руки на грудях Василь і засміявся вголос.

Той сміх, наче нагайка, хльоснув Варфоломія, і він різко штовхнув двері — прямо перед ґанком стояла Дана. Не спиняючись, Варфоломій пішов на неї. Вівчарка з несподіванки відступила, потім винувато заскавчала й кинулася до господаря.

Василь, що не чекав такої слабкодухості від тварини, зі злістю вдарив її ногою.

— Он як! — крикнув услід Варфоломію. — Не Богу ти молишся, а з сатаною знаєшся. Ще й людям голови