Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Але на другий день архімандрит побачив Данила знову, тільки той уже не став перед ним на коліна і не опустив голови. Привітався й попросив:

— Дайте мені документ, що я чернець, і я піду.

— Документ? — перепитав Іанофан із насмішкою в голосі. — Документ випишуть у міліції, куди я зараз подзвоню і скажу, що ти нас обікрав.

— Що? — не зрозумів Данило.

— Геть звідси! — крикнув на все подвір’я архімандрит, вказуючи рукою на вихід. А потім уже тихіше: — Багато вас тут, сволоти всякої, вештається, із невмитими пиками до Бога лізе. Пішов звідси — я сказав.

Данило пильно подивився йому в очі й несподівано посміхнувся:

— Дякую за таке «благословення». Я і справді піду. Та колись ми обидва станемо перед Господом.

— Що ти там іще…

Юнак не дослухав, повернувся й пішов. Біля виходу його наздогнав Пафнутій, поклав руку на плече:

— Не гарячкуй, брате, потерпи. Куди ти підеш?

— Куди очі дивляться, — і, спираючись на палицю, вийшов за територію Лаври.

Частина 2

Цей докучливий дощ діймав отця Варфоломія до самих кісток, що тепер занудливо боліли, і він знову мусив ходити з костуром.

— Ви, батюшко, геть намокли. Не дай Боже зляжете, — маленького зросту, швидка в рухах жінка зайшла до хати слідом за Варфоломієм. — Осьде юшка гаряча, поїжте. — Поставила глиняне горнятко на стіл, зняла кришку, і в кімнаті смачно запахло вареною стравою. Побачила, як батюшка вдячно посміхнувся, і теж посміхнулася.

— Дякую, Ганно. Я поїм. Тільки переодягнуся, бо й справді трохи намок, — сказав і вийшов у другу кімнату.

— Трохи намок, — буркнула жінка стиха. — Мокрий як хлющ. У людей совісті немає, — промовила голосніше, щоб чути було й батюшці. — Ветеринар без діла спивається, а вони батюшку доконують.

— У Григорчуків корову здуло, — ніби виправдовувався Варфоломій із іншої кімнати, — ледве врятували. Довелося бік пробивати.

Але Ганну це не схвилювало, і вона знову незадоволено промовила:

— А ветеринар у селі нащо? Так йому ж платити треба, а батюшка «за спасибі» прийде.

— Ви не праві, Ганно. — Варфоломій переодягнувся і вийшов із кімнати, витираючи рушником намокле волосся. — Люди не платять, бо в них грошей немає, а мені платити й не потрібно. Я радий з того, що у Григорчукової малечі є молоко.

— У тих дітей, батюшко, є не тільки молоко. Дай Боже, щоб у всіх на столі було, як у них. — Ганні хотілося дочекатися, коли батюшка сяде їсти. — Григорчук по заробітках мотається, долари додому привозить. Та що там казати, — безнадійно махнула рукою, — у кого бідність — останнє віддасть і посовіститься у таку погоду чоловіка займати.

— Але ж комусь треба було йти — хоч дощ, хоч не дощ. — Батюшка вдячно кивнув жінці, помолився пошепки, перехрестився і сів до столу.

Ганна постояла ще трохи й хотіла йти, але на порозі спинилася:

— Вам пенсія була, то я забрала. Зараз принесу.

— Не спішіть, — зупинив її Варфоломій. — Я вже домовився з Миколою Остапенком — він у церкві перев’яже вікна. Цих грошей замало, та Микола казав, що почекає.

— Добре, — погодилася жінка. — Тільки ж ви говорили, що з пенсії хрестильницю перефарбуєте. Ну, та нічого, хрестильниця і так постоїть.

Юшка була смачною, і батюшка добавив іще. У тарілку впало мале рибеня, і він посміхнувся — знову Сашко просидів із вудочкою під дощем. Риба, мабуть, не ловилася, але ж баба точно наказала йому з порожніми руками додому не вертатися.

Варфоломій посміхався, як посміхався завжди, коли думав про цього хлопчика. Кинутий матір’ю, він жив коло баби й горнувся до батюшки, як горнуться сироти до тих, хто не шкодує для них свого серця. Чернець Варфоломій не шкодував, бо Сашко ріс на його очах. І не раз серед ночі Ганна стукала до нього у вікно:

— Батюшко, малий горить, видно, застудився.

Він швидко одягався і йшов через дорогу до хати, де жила ця вже немолода жінка. Просиджував коло хлопчика ніч, а було, й до ранку носив на руках.

Сашкові на Спаса виповниться дванадцять. Часто Варфоломій подовгу простоював на колінах, випрошуючи у Бога долі для цієї дитини. Бо хлопчик вріс у його душу, і вона завжди щеміла тривогою, коли думав про малого. Тому й молився. І боявся, що одного разу Ганнина дочка захоче забрати сина у місто. Його б воля — він би ніколи не відпускав хлопчика від себе.

Поїв, подякував Богу і прибрав посуд. Це був чоловік років тридцяти п’яти, а то й більше. Довге кучеряве волосся охайно зв’язане на потилиці, колись чорне, тепер посріблене сивиною. Борода теж кучерявилася, і теж у багатьох місцях сріблясто. Високий, він змужнів, іще поширшав у плечах, і мало хто тепер міг упізнати в ньому того Даня, що колись, ніби вдруге поранений, вийшов із Печерської Лаври. Тільки очі такі ж прозоро-блакитні, та ще, як і раніше, особливо перед негодою, ходив, спираючись на палицю. Весь у чорному, віддалік він здавався якоюсь міфічною фігурою, яка невідомо чому з’явилася у двадцять першому столітті в цьому невеликому селі.

Сашко несміливо шкрябнув у двері. Несміливо, бо завжди боявся прийти невчасно й потурбувати.

— Заходь, чого ти? — запрошував отець Варфоломій, не стримуючи радісної посмішки назустріч.

— А можна? — просовував у двері біляву голівку хлопчик.

— Який ти у мене боязкий, — легенько докоряв батюшка, бо Сашко і справді був полохливий: гляне баба на нього не так — він уже злякано закліпає віями, а ще як прикрикне — туманіють сльозами сині оченята, і годі спинити. Баба й сама тоді нічому не рада.

- І що воно за дитина така? — не раз жалілася Варфоломію. — Чужі он — батько лозиною усіче, й нічого: переплаче, пересидить у кущах і знову за своє. А цьому слова сказати не можна.

— Слова теж січуть не згірш лозини, — говорив чернець невесело. — Тільки лозина по тілу січе, а слово — по серцю.

Ганна хоча й не завжди розуміла сказане, але згоджувалася, проте інколи не стримувалася, і тулився Сашко за повіткою, ховаючи від усіх свою скривджену душу, бо вже соромився сліз, але ще не вмів не плакати.

— Проходь, не стій у порозі, — запросив батюшка хлопчика й підвівся. Поклав теплу долоню на стрижену біляву голову. — Спасибі за рибу, але щоб не сидів більше коло річки під дощем,