Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Микита не зрозумів усього сказаного, але слово «кацап» зрозумів. І не встиг Данило навіть відсахнутися, як той уже сидів верхи на ньому.

— Ах ты ж пес хохляцкий — я тебе покажу кацапа! — схопив Даня за волосся і вдарив головою об підлогу. У того перед очима попливли жовті кола. Немов здалеку чув, як хтось закричав, як стягували з нього Микиту.

Потім в обличчя бризнули холодною водою.

До ранку пролежав із розплющеними очима — щойно заплющував, здавалося — підлога хитається, неначе на хвилях. Боявся, що не переболить голова і в нього не вистачить сили відстояти відправу. Дивувався, бо поруч усі швидко позасинали, а Микита знову захропів.

У церкві їх поставили в один ряд, а перед цим роззули й під ноги постелили довгий рушник із домотканого полотна. Данило опинився скраю, рушника йому не вистачило, і він босий стояв на підлозі. Може, тому що ногам було холодно, почувався краще, ніж думав. А коли почали читати акафіст по освяченні води, відчув, як у голові посвітліло й ніби додалося сили.

Коли прочитали молитву й першого юнака стали поїти свяченою водою, Данило перехрестився й відбив глибокий поклон. Поки до нього дійшла черга, відбив сім поклонів. Розгубився, бо сам Антоній поклав руку на його плече.

— Воістину, ти скарб, хлопче. Ті он, — кивнув на майбутніх іноків, — лише хрестяться, а ти устигаєш іще й поклони відбивати. — Подумав, посміхнувся самими очима. — Бути тобі Смарагдом.

Коли прочитали молитву на одягання підрясника, замість імені Данило прозвучало — Смарагд.

Закінчилася служба, і всі вийшли на подвір’я, де вітали одне одного зі святом, іноків — теж, пригощалися хлібом і квасом.

— А де Смарагд? — почув Данило й не відразу зрозумів, що то запитують його. — Нехай води принесе.

Коли зрозумів, хотів узяти відро, та Олексій притримав:

— Хтось інший принесе. Звикай до нового імені й до свого стану. І не завжди ображайся, якщо тебе ображають. Краще подумай, чому ображають, може, так і треба.

— Хохлом обзивати? — глянув Данило в обличчя Олексію. — Отут, у мене вдома?

— Хто ж нам винен, що ми хохли, — уже тихіше промовив Олексій, бо Антоній підгукував до себе новоспечених іноків. Кожного привітав окремо, кожному дав по п’ятдесят карбованців, лише Данилові не дав.

— Ті — олухи безголосі, їм треба, а ти, Смарагде, заробиш своїм голосом. Поїхали зі мною, будеш моїм псаломщиком. — Погляд ковзнув по юнаковому зношеному одягу, і Антоній спохмурнів. — Бідуєш, а я думав — ти проворніший. Зайдеш до мене.

Після того як усі розійшлися, Данило зайшов до архімандрита в будиночок. Той зустрів його привітно, дістав із чималої сумки майже нові шкіряні черевики.

— Ану ж, поміряй. Підходять, от і добре. — Витяг дві нові сорочки: — Це теж тобі.

Данило зніяковів від таких подарунків і не встиг подякувати, як Антоній запитав:

— Ну, що, Новосибірськ — не Київ, але нашому брату дихається там вільніше.

— Дякую, — Данило шанобливо схилив голову. — За все дякую. Тільки б я хотів іще тут…

— Ну, дивися… — перебив його розчаровано Антоній, махнув рукою. — Іди. Ні, почекай! — гукнув, коли Дань уже відчинив двері. — Не спокушай долю, Смарагде, бо двічі вона тобі не посміхнеться.

Данило прийшов додому в підряснику, стомлений і щасливий. Кортіло, щоб його побачив Петро, але того вдома не було. Подумав, що він, напевне, у монастирі. Знав, що туди йти не варто, але бажання показатися в підряснику перемогло.

У Лаврі за той час, поки він сюди не приходив, нічого не змінилося, хоча, коли ступив на подвір’я, відчув, як десь усередині ворухнулося сумління. Не пройшов і кількох кроків, як позаду хтось ухопив його за підрясник. Обернувся — перед ним стояв Пафнутій.

— А це де на тобі взялося? — Пафнутій здивовано дивився на підрясник.

— Узялося та й прийшлося, — пожартував Данило.

А Пафнутій докірливо похитав головою:

— Гарячий ти, хлопче. У нас тільки в Лаврі надягають підрясник. А тобі хто надів?

— Не скажу.

Хотів повернутися й піти, але Пафнутій узяв його за руку.

— Тобі треба достригтися, але тут, у Лаврі. Ходімо зі мною. — Привів Данила в невеличку комірчину якогось господарського приміщення, де щось робив схнігумен Агапіт. Завів, штовхнув на саморобний стілець: — Посидь отут. І не доведи Господи, щоб тебе Іанофан побачив.

Агапіта Данило знав мало. Той гарно співав, але, як і Стефан, тримався від усіх осторонь і мало вкидався у розмови. Він нічого не запитував, тільки глянув на Данила і сказав:

— Тобі треба достригтися.

Данило здивувався, бо тільки-но почув те саме від Пафнутія.

— А хто мене постриже, хто захоче? — запитав із викликом.

Агапіт неголосно засміявся:

— Знайдуться ножиці, аби овечка була. А ти поки що мовчи, що тобі підрясник на Почайницькій одягли. — Знову засміявся, побачивши здивування на обличчі Данила. — Гріха від того не буде, а неприємності — чималі. Яке ім’я вони тобі дали?

— Смарагдом назвали. Я, мабуть, із цим іменем і умру — воно мені до душі. І люди, що дали мені це ім’я, теж до душі, — говорив так, мов докоряв за щось Агапіту.

— Молодий ти, — почухав потилицю Агапіт. — У Лаврі поки… Ну, та прийде час, і тут усе по-іншому буде.

— Отче, — Данило глянув довірливо на схнігумена, — я дуже хочу бути ченцем. Я вирішив… Я буду Смарагдом.

— Не гарячкуй, іч який. Смарагдом, Смарагдом, — пробурмотів собі під ніс незадоволено Агапіт, — шукай одяг. — Визирнув у розчинені двері й потім трохи причинив.

— А хто мене постриже? — не повірив Данило. Агапіт у відповідь лише посміхнувся. — Отче, невже ви мене пострижете?

— Шукай одяг, а зараз не дури мені голову. Виглянь у двері: як Пафнутій товчеться у дворі, то йди сміло, а якщо немає, то посидь іще.

Данило обережно визирнув — Пафнутій стояв віддалік і з кимсь розмовляв. Побачив, що хлопець визирає у двері, й непомітно кивнув головою на вихід.

У неділю Данило знову пішов на Почайницьку. У церкві низько всім поклонився і став на своє місце біля дверей. Після відправи довго блукав містом, а потім пішов додому. Петро, що ночував невідомо де, цього разу був удома.

- Їсти хочеш? — запитав, щойно Данило зайшов у двері. — Давай пообідаємо та поговоримо трохи, а то живемо на одних метрах і по тижню не бачимося.

— Так ви ж он скільки не ночуєте вдома, — дорікнув Данило. — Хоч би сказали, куди ходите, щоб я нічого не думав.

— Сказати — скажу, а ти сідай до столу. Хоч борщ твій і смачний, але я дещо і в магазині прихопив. Ти що будеш