Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова
Якось зайшла Ганна й показала рукою на вікно:
— Батюшко, до вас машина приїхала. Видно, священик, бо схожий, тільки машина, як у нинішніх спекулянтів.
Варфоломій сидів за вишивкою й не відразу підняв голову, щоб подивитися у вікно. Вишивав багато й уміло. Його вишивки прикрашали церкву, святкову рясу він теж розшив сам і з того дуже радів. Але одну вишивку не любила Ганна — ту, що висіла на стіні. На ній були темно-коричневі гори й на тонких стебельцях ріс мак. Вітер зірвав пелюстки, і вони кудись летіли. Летіли на передньому плані картини, й тому здавалися великими краплинами крові. «Нащо таке вишивати, глянеш — і не по собі стає», — не раз думала жінка, але вголос ніколи нічого не говорила, бо знала, скільки часу й праці уклав батюшка в ту картину.
- Іде в хату, може, мені щось зготувати, — відступила до дверей, — а то наче незручно?
— Побачимо. — Батюшка не дуже зрадів незваному гостю, у якому впізнав отця Василя із сусідньої парафії.
Не стукаючи, той рвучко відчинив двері, привітався і здивовано втупився у вишивку, яку Варфоломій тримав у руках. Перевів погляд на Ганну й аж потім спохватився й перехрестився на ікони. Варфоломій відклав роботу й піднявся священику назустріч.
— Може, чаю? — запитав швидше з чемності, бо побачив, як гість сів на краєчок дивана, нетерпляче глянув на Ганну, потім — на нього.
— Дякую, але в мене розмова, — провів поглядом жінку, що поспіхом вийшла з хати. — Я хотів запросити до себе додому. Посидимо, поговоримо. Нам є про що поговорити.
Варфоломій одягнувся й разом із гостем вийшов на вулицю.
Господар сріблястого «вольво» чимось нагадував свій автомобіль: надміру розповнілий, хоча роками й молодший від Варфоломія, у мирському одязі, де на всіх кишенях були нацяцьковані «лямблі». Лисина отця Василя теж нагадувала верх автомобіля, а водянисті, без виразу очі так і просилися у порівняння з вимкненими фарами. Коли підходили до машини, священик витяг із кишені якусь цяцьку, натиснув на кнопку, автомобіль верескнув на всю вулицю, і в дверцятах щось приглушено клацнуло. Перелякані тим несподіваним вереском, в усі боки розлетілися кури, що греблися на дорозі, а в сусідніх дворах несамовито залементували собаки.
Машина різко зрушила з місця, залишаючи за собою довгий хвіст куряви. І за селом той хвіст не зменшився, бо їхали навпростець по ґрунтовій дорозі, що була ніби прорізана між кукурудзяним полем.
— Чув недавно по радіо, як виступав один гуморист, — першим заговорив отець Василь і процитував:
Якщо ти слюсар чи вантажник
І раптом «вольво» десь уздрів,
То поцілуй його в багажник,
Якщо не маєш долярів.
— Га, Варфоломію, це про тебе також! — вигукнув насмішкувато. — Хіба тобі не хотілося б мати отаку власну машину? — легенько ляснув долонею по керму й засміявся. — Це сьогодні не розкіш, а виробнича необхідність. Чого мовчиш, може, не так?
— Моя справа — служити Господу, а не мамоні, — неголосно відповів Варфоломій.
— Ой-йо-йой, які ми правильні, — скривилося обличчя у Василя. — А я, по-твоєму, служу мамоні, що купив собі тачку? — Він пригальмував і об’їхав велику, на всю дорогу, калюжу. Об’їжджаючи, виложив у багнюку цілу дорогу кукурудзиння. — Я, по-твоєму, служу не Господу?
— Хто я такий, щоб визначати, кому ви служите? — Варфоломій не сприйняв Василеве «ти» і не сприйняв тону нав’язаної розмови. — Кожен із нас своїм шляхом іде до Бога.
— Точно! — радісно вигукнув Василь, але в тому вигуку була неприхована зневага. — Тільки ти ідеш пішки, а я на автомобілі.
Варфоломій теж посміхнувся і промовив нарочито співчутливо:
— Справді, пішому довше йти, а на «вольво» швидше потрапляють до Бога.
Василеве обличчя побуряковіло, він голосно засопів, але нічого не сказав, лише з силою натиснув на газ, і легковик помчав до села на ще більшій швидкості.
Здалеку між деревами бовваніла церква вицвілим на сонці й вимитим дощами куполом. А при в’їзді в село за високим муром піднімався двоповерховий будинок, чимось схожий на старовинну князівську фортецю. Туди й під’їхало сріблясте авто.
— Ти в мене, здається, не був у новій хаті. — Голос Василя став миролюбним, обличчя заусміхалося, але вже щиро і з неприхованою гордістю.
— Я і в старій не був, — засміявся Варфоломій, і теж щиро.
Замість звичайної клямки у високій металевій хвіртці були вмонтовані якісь кнопки. Василь натиснув на кілька, і хвіртка відчинилася.
Назустріч їм кинулася чорна німецька вівчарка. Варфоломій позадкував, та Василь перейняв пса, ухопивши за шкіряний нашийник.
— Дануся, Дана, — погладив по загривку, — заспокойся, це свої.
— А як же парафіяни? — здивовано озираючись на цю неприступну цитадель, запитав Варфоломій, коли вже ступили на ґанок.
— Кнопка на це діло є, — отець Василь був задоволений враженням, яке справив на ченця його дім, — електричний дзвінок із вулиці. А що ти хочеш, щоб вони мені тут у хаті товклися? Це ти один у нас такий старомодний, а швидше — відсталий. Не ображайся, але сьогодні на календарі двадцять перше століття, а не дев’ятнадцяте.
— Так, — погодився Варфоломій, — не дев’ятнадцяте.
— Отож, — зрадів господар великого будинку, — проходь до хати. Дружини немає — ще в Криму відпочиває з синами, тому вибач за розгардіяш, — і підштовхнув Варфоломія у двері. Посміхнувся, коли побачив, як той розглядає килими на стінах та підлозі, меблі, навіть очі підняв на велику кришталеву люстру.
— Ти не туди дивишся, — зауважив отець Василь, — привітайся з моїм гостем.
Варфоломій тільки тепер побачив у м’якому кріслі батюшку, що дивився на нього з неприхованою цікавістю, тримаючи в руках наповнений келих.
— Ще б — у нього очі розбігаються у твоїх апартаментах, — засміявся отець Володимир, поставив келих на журнальний столик і підвівся.
— Ну, що, святі отці, по коньячку та по каві за нашу зустріч? — Василь обняв обох за плечі й провів до іншої кімнати, ще просторішої й багатшої.
— Мені лише каву, — попросив Варфоломій.
— Ні, ну ти їй-богу! — обурився Володимир. — Чи прикидаєшся, чи й справді такий дурний.
- І справді дурний, — посміхнувся Варфоломій. — І дуже відсталий.
— То ми запросто мізки тобі вправимо, — несподівано святий отець
