Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Лілі залишилася надзвичайно задоволеною власного версією обстави нового дому Енн, і тільки на порозі священникового обійстя згадала про реальний світ.
«Так, — розмірковувала вона, прочиняючи двері кухні, — Енн має жити з Вонами у Баскот-Лоджі. Там їй буде безпечно. Там вона знайде своє щастя. Тож хай там і залишається».
Священник був у себе в кабінеті. Лілі знала, що прийшла запізно, але, торкнувшись чайника, збагнула, що панотець ще навіть не пив ранкового чаю. Вона стягнула чоботи і дала відпочинок ногам, узувши м'які сірі пантофлі, які зберігала під шафкою у священниковій кухні. У них їй завжди було зручно. Колись давно, пропрацювавши у пастора тільки два місяці, вона наважилася попросити в нього дозволу завести собі домашнє взуття. «Вони вам не заважатимуть. Я зберігатиму їх під шафкою, це щоб не зіпсувати ваші килими», — пояснила тоді вона. Коли він погодився, Лілі попросила видати їй дещицю її власних заощаджень, які панотець зберігав у себе, одразу пішла та придбала ці пантофлі. Іноді, коли сиділа у своєму котеджі, мерзла і боялася привидів, вона пригадувала, що під шафкою на неї чекають її пантофлі, і від думки про це ставало наче трохи легше.
Лілі закип'ятила воду, дістала чайну тацю і, коли все було готово, попрямувала до кабінету й постукала.
— Заходьте!
Пастор схилився над паперами, тож вона одразу побачила клаптик лисини на його маківці; він щось строчив із шаленою швидкістю, яка постійно її дивувала. Дописав речення і відірвав погляд від папірця.
— А! Місіс Вайт!
Це привітання було одним із її найбільших задоволень. Він ніколи не казав: «Доброго ранку!» або «Добрий день!» Такі вітання призначені для першої-ліпшої людини. З нею він завжди вітався: «А! Місіс Вайт!» У його вустах її прізвище звучало як благословення.
Вона поставила тацю.
— Зробити вам тостів, панотче?
— Так, добре, трохи пізніше.
Він прочистив горло і продовжив уже іншим тоном:
— Місіс Вайт…
Лілі сіпнулась, а він натягнув на обличчя вираз добродушної стурбованості, що примусив її злякатися ще дужче.
— Що за дивні речі я чув про вас і дівчинку з шинку «Лебідь»?
Серце завмерло в її грудях. Що тут скажеш? Наче прості речі, а так складно це пояснити, тож вона декілька разів відкрила й закрила рота, не промовивши ні слова.
Пастор продовжив:
— Як я розумію, в «Лебеді» ви заявили, що та дівчинка — ваша сестра?
Голос у нього був співчутливим, та легені Лілі затопило страхом. Вона ледве дихала. Та врешті їй вдалося проковтнути клубок у горлі, і з неї полилися слова:
— Я нікому не хотіла зашкодити! Не звільняйте мене, прошу, панотче Гебґуде! Я нікому більше не завдам клопоту, обіцяю.
Утім, це не розвіяло стурбованість пастора.
— Гадаю, я маю розуміти, що та дівчинка вам не сестра? Тобто вважатимемо цей випадок непорозумінням?
Його губи здригнулись у непевній усмішці, яка одразу стала щирою, коли вона кивнула у відповідь.
Лілі не любила брехати. Їй випадало це робити багато разів, але вона так і не призвичаїлася, не навчилася обманювати добре, але найголовніше — їй це не подобалося. Брехати в себе вдома — то одне, але тут, в обійсті пастора… Хоч це й не Божий дім, та все-таки помешкання священника, який іде одразу після Бога, тож обманювати тут — значно гірша провина. Вона не бажала втратити роботу… Вагалася між правдою та брехнею, будучи не в змозі оцінити небезпеку того й іншого. Але врешті її природа взяла гору.
— Вона справді моя сестра.
Лілі потупила очі. З-під краю спідниці виглядали носаки сірих пантофлів. Її очі сповнилися сльозами, і Лілі втерла їх долонею.
— Вона моя єдина сестра. Її звати Енн. Я знаю, що це вона, отче Гебґуд.
На місце втертих сліз одразу набігли нові, й цей потік уже було не втерти. Вони падали і лишали темні ляпки на носаках сірих пантофлів.
— Ну що ж ви, ну заспокойтеся, місіс Вайт, — заметушився пастор. — Може, сядете?
Лілі похитала головою. Вона ніколи в житті не дозволила собі присісти в будинку священника. Лілі працювала тут, постійно перебуваючи то на ногах, то на колінах — тягала, носила, мила та терла, і все це давало їй відчуття належності до цього місця. Якби вона сіла, то зрівнялася б зі звичайними парафіянами, що приходили до панотця по допомогу.
— Ні, — прошепотіла Лілі. — Ні, дякую.
— Тоді я постою разом із вами.
Священник підвівся й вийшов із-за стола, задумливо дивлячись на неї.
— Нумо, подумаймо про це разом. Кажуть, одна голова — добре, а дві — краще. Для початку — скільки вам років, місіс Вайт?
Лілі збентежено глянула на нього.
— Я… Я точно не знаю… Колись мені було тридцять із чимось… Але то було декілька років тому. Напевне, тепер мені вже сорок із чимось.
— Гм. А скільки років тій дівчинці з «Лебедя»?
— Чотири.
— Ви ніби дуже у цьому впевнені.
— Бо так і є.
Пастор здригнувся.
— Припустімо, що вам зараз сорок чотири, місіс Вайт. Ми у цьому не впевнені, але ви кажете, що вам уже перевалило за сорок, тож сорок чотири — цілком симпатичне число. Ви згодні? Як аргумент?
Вона кивнула, не розуміючи, яке це має значення.
— Різниця між чотирма і сорока чотирма складає сорок років, місіс Вайт.
Вона замислилася.
— У якому віці мати народила вас?
Лілі зробила крок назад.
— Вона взагалі жива, ваша мати?
Лілі затремтіла.
— Підемо іншим шляхом. Коли ви востаннє бачили свою матір? Нещодавно? Чи давно?
— Давно, — прошепотіла вона.
Священник, ще раз зайшовши у безвихідь, вирішив спробувати інакше.
— Припустімо, що мати народила вас у шістнадцять. Цю дівчинку вона народила б сорок років по тому, у віці п'ятдесяти шести років. На дюжину років старшою, ніж ви зараз.
Ділі блимнула, не в змозі зрозуміти, до чого тут усі ці числа.
— Ви розумієте, що я намагаюся пояснити за допомогою цих обчислень,
