Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Материнські очі
Щось відбувається, а потім відбувається ще дещо, а потім відбуваються ще різні речі — очікувані та неочікувані, звичні й незвичайні. Одним із передбачуваних результатів подій у «Лебеді» стало те, що Рита заприятелювала з місіс Вон. Їхня дружба почалася у ту мить, коли лікарка почула стукіт у двері й побачила на порозі містера Вона.
— Я хотів подякувати вам за все, що ви зробили вчора ввечері. Якби не ви і ваша вправність — ох, навіть думати про це не можу.
Він поклав на стіл конверт: «На знак нашої щирої вдячності!» — й запросив її зайти до Баскот-Лоджа, щоб ще раз оглянути дитину.
— Ми возили її до лікаря в Оксфорд. Він виніс вердикт, що, з огляду на випробування, які випали на її долю, дівчинка у цілком задовільному стані. Але ж щотижневий огляд не завадить, чи не так? Та й моя дружина вас про це прохає — нам так буде спокійніше.
Рита призначила день і час візиту, а коли він пішов, відкрила конверт. Винагорода була достатньо щедрою, щоб хоч приблизно оцінити статки Вонів і глибину їхньої любові до дочки, та все-таки не такою величезною, щоб поставити її в незручне становище. Саме впору.
Того дня, коли Рита мала з'явитись у Баскот-Лоджі, періщив сильний дощ, який розбурхав ріку, змусивши поверхню води постійно змінювати візерунок і структуру. Коли жінка прибула до маєтку, її провели до гарненької вітальні з жовтогарячими шпалерами, зручними кріслами, розташованими напівколом біля комина, де весело танцювало вогнище, та величезним вікном, що виходило просто в сад. На килимку біля комина лежала на животі місіс Вон і гортала сторінки дитячої книжки. Вона миттю перекотилася, схопилася на ноги і вже за секунду стискала руки Рити у своїх долонях.
— Як ми можемо вам віддячити? Оксфордський лікар ставив ті самі запитання й оглянув її так само, як і ви! Я сказала чоловікові: «Знаєш, про що це свідчить? Що Рита не гірша від будь-якого лікаря! Ми маємо вмовити її приходити до нас раз на тиждень і перевіряти, чи все у дитини гаразд». І ось ви тут!
— Після того, що сталося, цілком природно, що ви не хочете пускати справи самопливом.
У Гелени Вон ніколи не було подруги. Її невеличкий досвід перебування в одній вітальні зі старшими жінками не дав їй враження, що від жіночої дружби можна отримати задоволення. Зовнішня благопристойність і стримані манери леді ніяк не в'язалися з дівчиськом, що виросло у човнярні. Саме тому містер Вон так захопився нею. Її кипуча енергія і щире задоволення від простого життя нагадували йому про дівчат, поряд із якими він ріс у шахтарському краї Нової Зеландії. Але у Риті Гелена побачила жінку, інтереси якої не обмежувалися посиденьками у вітальні. Їх розділяв десяток років і багато інших обставин, та все-таки місіс Вон одразу відчула прихильність до Рити, і ця приязнь була взаємною.
Дівчинка, одягнена у синю сукню з білим комірцем і синьо-білі вишиті черевички, тепер мала зовсім інший вигляд. Почувши звук дверей, вона підняла голову, ніби чекала на когось, але, побачивши Риту, одразу втратила інтерес і повернулася до книжки.
— Продовжуйте разом читати, — порадила Рита. — Я поміряю їй пульс, поки вона ненапружена. Насправді це не обов'язково. Вона має квітучий вигляд.
Так і було. Волосся дівчинки тепер блищало. На щоках грав легкий рум'янець. Її ручки та ніжки здавалися міцними, а рухи були впевнені й спритні. Як і місіс Вон, вона лежала на животі, спираючись на лікті, задерши вгору й схрестивши ніжки у вишитих домашніх черевичках. Дівчинка мовчки, але з цікавістю розглядала картинки, на які їй вказувала Гелена.
Рита всілася у найближче крісло і простягнула руку до зап'ястка дитини, щоб поміряти пульс. Дівча спочатку з подивом глянуло на неї, але одразу перевело погляд на книжку. Шкіра у неї була тепла, а пульс — упевненим. Рита зосередилася на підрахунку ударів і спогляданні за стрілкою годинника, аж тут пригадала, як задрімала в «Лебеді», тримаючи цю дівчинку на колінах.
— Усе добре, — винесла вона вердикт і відпустила теплу дитячу руку.
— Не йдіть одразу, — попросила Гелена. — Нам зараз принесуть яйця й тости. Ви ж можете залишитися?
За сніданком вони продовжили розмову про дитину та стан її здоров'я.
— Ваш чоловік сказав мені, що вона поки що не заговорила?
— Ще ні, — голос у місіс Вон був невпевнений. — Оксфордський лікар пообіцяв, що до неї вернеться голос. На це може знадобитися і пів року, та врешті вона знову заговорить.
Риті було чудово відомо, що більшість лікарів не любить визнавати, що не знають відповіді на поставлене запитання. Якщо позитивна відповідь неочевидна, то незабаром прийде або негативна, або потреба у відповіді взагалі відпаде. Звісно, вона не стала посвячувати в це місіс Вон.
— А до того мовлення Амелії розвивалося нормально?
— О так, гомоніла собі, як будь-яка дворічна дитина. Інші не второпали, що вона белькоче, але нам усе було зрозуміло. Так, Амеліє?
Погляд Гелени постійно був прикутий до дитини і, незалежно від теми розмови, усмішка не сходила з її вуст. Здавалося, що бачити дівчинку — вже величезне щастя для неї. Вона розрізала їй тости на довгі шматочки і показувала, як треба вмочувати їх у жовток. Дівчинка зосередилася на їжі. Коли вона доїла жовток, Гелена вклала їй у ручку ложку, і дитина стала видобувати зі шкаралупи білок. Місіс Вон із величезним задоволенням спостерігала за дівчинкою і продовжувала яскраво усміхатися й тоді, коли поверталася до гості. Та готова була щиро розділити радість матері, але все-таки, коли Гелена усміхалася до неї, Рита відчувала щось недобре. У звичайній ситуації вона б тільки пораділа за неї, особливо враховуючу її довготривалу скорботу, але тут не могла позбутися відчуття страху. Їй зовсім не хотілося псувати радість Гелени, але обов'язок велів нагадати жінці про обережність, якої вимагала ця ситуація.
— А як же містер Армстронг і його загублене дитя? Чи є якісь новини?
— Бідолашний містер Армстронг, — красиве личко Гелени одразу захмарилося. — Дуже йому співчуваю. Від нього немає жодних новин, нічогісінько.
Гелена зітхнула так,
