Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Донт похитав головою. Насправді він і гадки не мав.
— Цікаво, що ви там побачили? Я маю на увазі те, що відволікло вас біля Греблі.
Донт мав специфічну пам'ять — спогадами в ній були картини. Він віднайшов одну: блідий місяць висів над рікою; потім іншу: примарна гребля, що на тлі нічного неба здавалася величезною. Було ще дещо. Обличчя боліло, бо він наморщив лоба, намагаючись розібрати, що ж там. Зазвичай його пам'ять, наче фотографічна пластинка, показувала чіткі обриси, деталі, відтінки та перспективу. Цього ж разу все було розмите. Це скидалося на фото людини, яка замість того, щоб завмерти, витанцьовує під час п'ятнадцятисекундної витримки, потрібної для того, щоб скласти враження цілісності миті. Якби можна було, він повернувся б назад і наново прожив цей момент, відкрив би його, наче касету з плівкою, і витягнув би на всю довжину, щоб дізнатися, що залишилося замутненим на сітчатці його ока.
Донт непевно похитав головою і від руху здригнувся.
— Це була якась людина? Може, хтось побачив, що з вами сталося, і допоміг вам?
Хіба? Він розгублено кивнув.
— На березі?
— На воді.
У цьому він був цілковито впевнений.
— Річкові цигани? У цю пору року їх тут повно.
— Це було одиночне судно.
— Інший човен?
— Hi.
— Баржа?
Примара з його спогадів зовсім не була схожа на баржу. Вона була витонченою, складалася буквально з декількох ліній…
— Може, плоскодонка…
Коли він сам вимовив цю здогадку, в пам'яті сталося деяке прояснення. Низьке видовжене судно, яким кермує висока худа фігура…
— Гадаю, так.
Він почув смішок лікарки.
— Обережніше з цим. Люди подумають, що ви перестріли Мовчана.
— Кого?
— Мовчана. Поромника. Він слідкує за тим, щоб ті, хто втрапив у халепу на воді, безпечно дісталися додому. Якщо тільки не прийшов їхній час. Тоді він проводжає їх на інший бік ріки.
Ці останні слова вона вимовила із трохи іронічною серйозністю.
Він було засміявся, але відчув біль у розбитій губі й різко видихнув.
Кроки. Притиск вологої тканини до обличчя. Відчуття приємної прохолоди.
— Поки що досить розмов, — промовила вона.
— Це ви винні. Ви мене розсмішили.
Він не хотів закінчувати цю розмову.
— Розкажіть мені про Мовчана.
Звук кроків засвідчив, що вона повернулася до свого крісла. Він уявив її там — просту, високу та сильну, не молодицю, але ще й не стару.
— Існує більше десятка версій. Я почну, а там подивимося. Багато років тому, коли мостів було значно менше, ніж тепер, недалеко звідси жила родина Мовчанів. У цієї сім'ї була одна особливість — усі чоловіки народжувалися німими. Тому їх називали Мовчанами, а справжнього прізвища ніхто не пам'ятав. На життя вони заробляли виготовленням плоскодонок, а ще за прийнятну ціну перевозили людей через ріку просто зі свого двору, а потім забирали назад, якщо погукати з того берега. Їхнє подвір'я багато поколінь переходило від діда до батька, від батька до сина, разом із нездатністю говорити.
Можна подумати, що німота стає на заваді романтичним стосункам, та Мовчани були спокійними погідними чоловіками, а у світі повно любительок тихого життя. Так ставалося, що для представників кожного покоління врешті-решт знаходилися жінки, що ладні були жити без балачок і народжувати нове покоління човнярів. Усі дівчатка у цій сім'ї вміли говорити, а от хлопці — ні.
Той Мовчан, що жив там, коли сталася ця історія, мав дочку. Він її обожнював, та й мати, бабуся і дідусь любили дівчинку до нестями. Одного дня вона зникла. Вони усюди шукали дитину, розбурхали сусідів, і поки на землю не спустилася ніч, на берегах лунав голос її матері й інших людей, які кликали її ім'я. Дівчинку так і не знайшли — ні тоді, ні наступного дня. Утім, три дні по тому нижче за течією виловили її тільце і поховали.
Минув час. Узимку, навесні, влітку й восени її батько так само робив плоскодонки, за потреби перевозив пасажирів, увечері сідав покурити біля вогню, проте його німота стала іншою. Колись вона була теплою, добродушною, дружньою, а тепер стала похмурою і сповненою сірих тіней. Рік добігав кінця, наближалися роковини зникнення дитини.
Того дня дружина Мовчана повернулася з базару і побачила клієнта в очікуванні. «Якщо вам треба здолати ріку, то зверніться до мого чоловіка. Він має бути десь на подвір'ї», — сказала вона. Але блідий як смерть клієнт відповів: «Я вже з ним бачився. Він доставив мене до середини ріки, до найглибшого місця, віддав мені жердину, а сам шубовснув у воду».
Рита зупинилася, щоб ковтнути чаю.
— Тож він і дотепер мешкає на річці? — спитав Донт.
— Історію ще не завершено. Три дні по тому жінка Мовчана сиділа й плакала біля вогню, коли у двері хтось постукав. Вона й гадки не мала, кому спаде на думку приходити в гості в таку пізню годину. Чи комусь знадобилося перетнути ріку?
Вона підійшла до дверей. Із переляку не стала одразу їх прочиняти, лише промовила у шпарину: «Тепер дуже пізно. Приходьте вранці, і мій свекор вас відвезе».
Аж тут у відповідь пролунало: «Матусю! Впусти мене, тут дуже холодно!»
Вона тремтячими руками відчинила двері й побачила на порозі свою донечку, ту саму, яку рік тому поховала, — живу та здорову. За спиною дитини височів її чоловік Мовчан. Вона стиснула дівчинку в обіймах і ридала від щастя, що та повернулася. Радість так затьмарила їй розум, що вона навіть не спитала, як таке могло статися. Потім їй спало на думку: «Це ж неможливо!» Вона відсторонила дитину від себе, щоб краще її роздивитися. Жодної помилки — то була та сама дівчинка, яку вона втратила дванадцять місяців тому.
— Де ж ти взялася? — здивовано запитала мати.
І дівчинка відповіла:
— З іншого боку ріки. Татко прийшов туди, щоб забрати мене.
Жінка перевела погляд на свого чоловіка. Мовчан тримався трохи оддалік від дочки; він не став біля порога, а залишився на доріжці.
— Заходь, любий, — вона прочинила двері й жестом запросила чоловіка до комина, де палав вогонь, а на поличці й досі лежала його люлька. Але Мовчан і кроку не ступив. Вона не могла не помітити, що він змінився, хоч їй було важко вгадати, у чому саме. Чи то став блідішим і худішим, ніж раніше, чи то в нього потемніли очі.
— Заходь, — повторила вона, і тут Мовчан похитав головою.
Жінка
