Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
До п'яти років малий Генрі Донт постійно плакав ночами. Тривалий час його мати, яку піднімало з ліжка невтішне рюмсання хлопця, не могла збагнути, що він боїться не темряви, а дещо іншого. Нарешті крізь сопіння вона почула: «Я нічого не бачу», — і це поклало край її нерозумінню. «Звісно, ти нічого не бачиш, — намагалася пояснити йому мати. — Це ж ніч. Уночі треба спати». Але ніщо не могло переконати хлопчика. Його батько зітхав: «Хлопець наче народився із розплющеними очима й ніколи їх не заплющував». Але саме батькові вдалося виправити цю ситуацію. «Дивися на візерунки з внутрішнього боку повік. Побачиш примхливі обриси, різнокольорові такі». Недовірливо, побоюючись обману, Генрі заплющив очі й був зачарований.
Пізніше він навчився із заплющеними очима викликати в пам'яті візуальні образи і роздивлятися їх наче наяву. Навіть ще реалістичніше. Пізніше почав фантазувати про Дів Долі, які й стали його головною розвагою в години ночі. Підземні русалки виринали з маслянистої води, їх торси наполовину приховували чи то хвилі, чи хвилясті локони, але чого не можна було аж ніяк приховати (особливо від чотирнадцятирічного підлітка), то це вигини цілком реальних грудей. У компанії саме цих образів він і проводив темні ночі. Створіння із розкуйовдженим волоссям, напівжінка, а напівріка, відверто загравало до нього, і пестощі спричиняли такий само ефект, що й ласки справжньої жінки. Він хапався за свою плоть, тверду, наче весло. Декількох смикань вистачало, щоб його понесло потоком, щоб сам перетворився на потік і розчинився у блаженстві.
Думки про це і спогади про Дів Долі збурили у ньому цікавість щодо того, який має вигляд лікарка Рита Сандей. Він відчував, що вона тут, разом із ним у кімнаті. Вирахував, що ліворуч, по діагоналі від ліжка, ближче до вікна стоїть крісло. Там вона й сиділа — мовчазна та непохитна, переконана, вочевидь, що він спить. Чоловік спробував скласти докупи її образ. Відчув її міцну хватку, коли вона відводила його руки від лиця. Отже, сильна. Він також зрозумів, що вона висока, оскільки, коли Рита стояла, її голос лунав згори. Звук її кроків і рухів підказали йому, що вона ані надто молода, ані стара. Чи Рита блондинка, а чи брюнетка? Гарненька чи проста? Мабуть, звичайна, подумав він. Інакше була б заміжня, і в такому разі не займалася б лікуванням незнайомця у чужій спальні. Певно, в кріслі вона читала. Або думала. Йому стало цікаво, про що вона думає. Найімовірніше, про цю дивну ситуацію з дівчинкою. Він і сам залюбки про це подумав би, якби знав, як приступитися до цієї історії.
— І що ви думаєте про все це? — спитала Рита.
— Як ви дізналися, що я не сплю? — запитав він, коли оговтався від скороминущого відчуття, що вона може читати його думки.
— Мені підказало ваше дихання. Розкажіть, що сталося вчора ввечері. Почніть із аварії.
Що ж там сталося?
Гарно бути на воді самому. Це дає відчуття свободи. Ти не там і не тут, а в постійному русі між берегами. Ти нікому не підлеглий, сам собою. Донт пригадав ці приємні відчуття: його тіло підлаштовувалося під хід човна за течією і проти течії, за вітром і проти вітру; він насолоджувався хистким і ненадійним становищем, коли ріка кидає виклик, а м'язи відповідають. Так було і вчора. Він забув про себе. Бачив тільки ріку. Його розум був сконцентрований лише на тому, щоб передбачити її примхи, кінцівки машинально відповідали на будь-який її рух. Він відчув хвилину тріумфу, коли тіло, човен і ріка злилися у танці затримок і прискорень, напруги та розслаблення, опору й плину… То була мить досконалості — а досконалому не можна довіряти.
Не те, щоб він завчасно не подумав про Греблю Диявола. Про те, як із нею упоратися, і чи буде там хтось, хто допоможе витягти човен і протягти його берегом. Йому було відомо і про інший спосіб. Узимку перепад води там майже не відчувається… Він знав, як це зробити: втягти весла, тримати їх напоготові, щоб вирівняти човен із іншого боку, і водночас одним швидким рухом відкинутися назад і залягти на дно. Одна-єдина хиба — й або отримаєш удар у голову, або зламаєш весло, або те й інше разом. Але він не був новачком. Робив таке й раніше.
Що ж пішло не так? Під впливом ріки він занурився у своєрідний транс. Це й було його помилкою. Але навіть за таких умов він би впорався, якби з ним не сталися одразу три речі.
По-перше, якось непомітно минув час, і денне світло змінилося сірим присмерком.
По-друге, йому в око впала якась неясна, розмита фігура — і відволікла його в ту саму мить, коли найбільше було потрібно зосередитися.
По-третє, Гребля Диявола. Просто тут. І просто зараз.
Його човном заволоділа течія, він поспіхом відкинувся назад, ріка вирувала, його ніби підхопило величезною рукою і штовхнуло угору — спідній бік греблі, чорний від води та твердий, наче стовбур дерева, попрямував просто у напрямку його носа — навіть охнути не встиг, як…
Усе це він намагався пояснити лікарці. Сказати треба було багато, але рот став йому чужим, і кожне слово проходило складний і довгий маршрут. Спочатку Донт розмовляв повільно та незграбно, руками допомагаючи собі заповнити лакуни оповіді. Іноді Рита втручалася з влучними здогадками щодо того, що він хотів сказати, і тоді чоловік погідливо бурчав, що означало: «Так, ви маєте рацію». Потроху він підлаштувався вимовляти звуки найзручнішим для себе способом і став говорити швидше.
— А її ви там підібрали? На Греблі Диявола?
— Ні. Вже тут.
Генрі отямився під нічним небом. Він закоцюбнув і тому не відчував болю, проте на рівні інстинкту усвідомлював, що поранений. Зрозумів: якщо хоче вижити, треба знайти тепло і дах над головою. Він дуже обережно виліз із човна — його лякала перспектива шубовснути у холоднючу воду. Саме тоді до нього й підплила біла фігура. Якось одразу зрозумів, що це тіло дитини. Він простягнув руки, і ріка акуратно вклала у них дівчинку.
— І ви зрозуміли, що вона мертва.
Він буркнув «так».
— Гм… — видихнула вона задумливо і ніби відклала якусь думку
