Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Рита споглядала за Геленою. Намагалася здогадатися, який висновок вона зробила з цієї навмисно скороченої розповіді, котра рясніла лакунами. Їх можна було помітити, пройти повз них чи додумати самостійно. Ці лакуни могли спровокувати хвилю додаткових запитань. Хоча б таке: «Що ж це за дихання, яке неможливо відслідкувати?» Або: «Який же то пульс, якщо його неможливо було намацати?» А ще вона використала слово «потім» замість більш відповідного істині «нарешті»: «Я не змогла намацати пульс, проте потім мені це вдалося». Якщо йдеться про декілька секунд, це слово цілком безпечне. А якщо на увазі мається хвилина? Що можна на це сказати?

Гелена, на відміну від Рити, поставилася до цих лакун інакше. Жінка спостерігала за тим, як місіс Вон робить власні висновки, не зводячи очей із дівчинки, до якої було кілька ярдів. Дитина крокувала твердо, не звертаючи уваги на вітер і бризки дощу. Те, що вона жива, було беззаперечним фактом, який, як тепер розуміла Рита, легко переважить усі інші.

— Отже, вони думали, що Амелія мертва. Та насправді вона була живою. Вони помилилися. І роздмухали з цього цілу історію.

Гелені наче й не потрібне було якесь підтвердження. Тож Рита утрималася від нього.

— Це ж треба, вона була на волосок від смерті. Щойно віднайдена і знову мало не втрачена, — на мить Гелена відвела погляд від дівчинки й адресувала його Риті. — Дякувати Богові, що ви були там!

Вони вже наближалися до котеджу Рити.

— Гадаю, ми не дуже запізнимося, — промовила Гелена. — По обіді має прийти майстер, щоб встановити замки на вікна.

— На вікна?

— Я маю таке відчуття, що хтось за нею стежить. Краще вже подбати про безпеку, ніж потім жалкувати.

— Зараз до неї прикуто багато цікавих поглядів… Цього не уникнути. Із часом надмірна цікавість вщухне.

— Я маю на увазі не громадські місця. Хтось стежить у саду й на річці. Якийсь шпигун.

— Ви когось бачили?

— Ні, та я можу відчути чужу присутність.

— Нічого не чули про викрадачів? Можливо, її повернення комусь розв'язало язика?

Гелена похитала головою.

— Чи маєте якісь здогадки щодо того, де вона перебувала останні два роки? Подейкували, що в цьому замішані річкові цигани. Поліція тоді ретельно обшукувала їхні човни.

— Так, було таке, коли поліцейські їх наздогнали. Та в них нічого не знайшли.

— А Амелія повернулася тієї ночі, коли на річці знову таборувалися цигани…

— Якщо побачити, як вона користується виделкою і ножем, то справді можна запідозрити, що дитина весь цей час провела з циганами. Та сама думка про це для мене нестерпна.

Хвилі під впливом вітру пінилися і пускали бризки, які за мить падали вниз, малюючи свій складний візерунок на неспокійній поверхні ріки. Спостерігаючи за мінливістю води, Рита розмірковувала над причинами, з яких річкові цигани могли викрасти дитину — і мертвою підкинути її на те ж саме місце два роки по тому. Жодних пояснень цього дивного вчинку в неї не було.

Тим часом Гелена вела своє:

— Якби могла, я б стерла ці роки з пам'яті. Іноді мені здається, що вона мені примарилася… Або здається, що то моє жагуче бажання якимось чином привело її до мене з тих темних місць, у яких Амелія перебувала. Я б душу продала, віддала б своє життя, тільки б знову її побачити. Як згадаю всі ті муки… Іноді думаю: може, насправді так і є? Можливо, вона не зовсім справжня?

Гелена обернулася до Рити, і та на мить побачила, як в очах жінки промайнув увесь біль останніх двох років. Це було так жахливо, що лікарка здригнулася.

— Та мені варто тільки глянути! — молода матуся пошукала очима дитину. — Це Амелія! Це вона!

Перш ніж продовжити, Гелена глибоко вдихнула від щастя.

— Час нам уже йти додому. Мусимо розпрощатися. Рито, але ж ви прийдете до нас іще? Скажімо, наступного тижня?

— Прийду, якщо захочете. Принаймні в дитини чудове здоров'я. Вам нема про що хвилюватися.

— Усе-таки приходьте. Ви нам подобаєтеся. Так, Амеліє?

Вона подарувала Риті чергову сліпучу усмішку, і жінку знову облило материнською любов'ю — променистою, чарівною і доволі-таки загрозливою.

Прямуючи додому, лікарка натрапила на місце, де хащі глоду так щільно розрослися на повороті доріжки, що закривали огляд. Незнайомий запах — чи то фруктів, чи то дріжджів — ударив їй по ніздрях, і перш, ніж вона збагнула, що темна фігура, яка з'явилася з чагарника, чатувала саме на неї, було надто пізно. Вона зробила крок, він вискочив, схопив її і приставив ніж до горла.

— Я маю брошку — візьміть її. А гроші у гаманці, — спокійно сказала Рита нападникові, не пручаючись. Там тієї брошки було — олово й скло, та цілком імовірно, що він не знається на коштовностях. А якщо й знається, гроші його втішать.

Але він прийшов не за тим.

— Вона говорить?

Тепер, коли він підібрався ближче, запах був просто нестерпним.

— Що ви маєте на увазі?

— Дівчисько. Говорить?

Він добряче її струсонув, і Рита відчула, як щось уперлося в спину, якраз під потилицею.

— Дитина Вонів? Ні, не говорить.

— Чи є ліки, від яких вона заговорить?

— Ні.

— Отже, вона більше не говоритиме? Так сказав лікар?

— Вона може відновити мову природним шляхом. Лікар сказав, що це або має статися за пів року, або ніколи.

Вона чекала на інші запитання, але їх не було.

— Кинь гаманець на землю.

Тремтячими руками вона витягла з кишені ткану торбинку — в ній були гроші, які дало їй подружжя Вонів — і зронила її. Наступної миті їй у спину прилетів важкий удар, від якого Рита впала на землю, обдерши долоні об гравій.

«Мене не скалічено», — підбадьорила себе, але коли зібралася з силами, щоб підвестися, той чоловік уже зник разом із грошима.

Рита почвалала додому, і думки її були важкі.

Який саме батько?

Ентоні Вон нахилився до люстерка, приклав лезо до вкритої мильними клаптями щоки й заходився шкрябати. Побачивши у дзеркалі власне око, він вирішив ще раз спробувати привести думки до ладу. Почав із того місця, що й завжди: ця дитина — не Амелія. Тут запитання мало починатися, тут воно мало б і закінчуватися, але насправді все було інакше. Цей єдиний факт, у якому він був упевнений, не прояснював ситуацію, а, навпаки, заводив у трясовину, з якого боку до нього не підійди. Упевненість у цій ідеї підважувалася, і з кожним новим днем підтримувати її ставало все складніше. Підривала