Кровна мста - Ярослав Яріш

Це було дуже зухвало. Пир затих, чекаючи, що скаже князь. Ярослав уже почав жаліти, що за п’яним столом дозволив закрутити цю розмову. Йому зараз треба говорити або дуже гостро, або дуже мудро.

– Мій брат показав себе як добрий воїн, сильний муж. На землях північних мені рука міцна потрібна, аби племена і роди тамтешні в покорі тримати. Земля руська велика, і пішла вона не з Новгорода, не з Суздалі і не з Мурома. Русь пішла із Києва, і наш город є матір’ю усіх городів руських. А тамтешні, північні князьки забули, що здавна дань Києву давали, не хочуть тепер коритися. Їх добрим словом у покорі не втримаєш – тільки рукою сильною. Усі землі мусять Києву кланятися, як за вітця мого було і за діда.

Цими словами князь вбивав відразу двох зайців: найперше повертав на свій бік київське боярство, а ще набивав собі ціну перед вікінгами, яких навіть після відходу славного ярла Еймунда лишилося ще досить багато у київській дружині. Русь Київська і справді була набагато древніша за слов’ян ільменських, та й самі слов’яни оселилися там не так давно, а, породичавшись із мер’ю та чуддю, і собі такими ж дикими стали. Силу півночі принесли варяги, бо тільки з приходом Рюрика північ спробувала стати нарівні з Києвом.

Торн ніби читав його думки, продовжував:

– Хіба ж мало мужів достойних у твоїй дружині, хіба сам не маєш кого в Муромі посадити? Скільки ми крові проливали за тебе, княже, скільки боїв разом виграли?! Скажемо Мстиславові, аби сидів у своїй Тмутаракані, а коли буде гавкати, то і звідти виженемо!

Тепер схвально загули варяги, бояри з Новгорода, Полоцька та багато молодих дружинників. Ярослав поглянув на Луку і Середича – ті зблідли, боярин підвівся.

– Не ти садовив там князя нашого, аби виганяти, варяжине. Мстислав – добрий воїн і прислужитися Русі може немало.

– То нехай у Тмутаракані служить. Коли ж і піде до Мурома, то і так звідти тікати буде – не всидить. Не така там земля, аби князь зайшлий сидів! – нахабно перервав Середича Торн.

Усі варяги знов зареготали.

Ярослав підвівся – всі враз затихли, Торн і Середич сіли.

– Досить. Я почув тебе, воєводо, тепер ви речіть, бояри.

Слово знову взяв Каніцар:

– Мстиславові і справді не всидіти в Муромі – там не люблять чужинців. Земля там є бідна, люд дикий, убогий, навколо самі пущі та болота. Ні, не захоче туди йти Мстислав, тільки розгнівиш його, княже, бо він муж дуже гордий. Коли ж знову братня війна спалахне, то ми за тебе, Ярославе, вже не потягнемо. Досить нам кров братню проливати. То ліпше віддай йому землі сіверські, нехай сидить там, печенігів пильнує. Ти поїдеш до свого Новгорода, а нам тута від степовиків ніякого життя нема. Сіверяни давно вже плачуть сльозами гіркими, князя собі хочуть.

Усі загули: одні підтримували Каніцара, інші ганили. Такого від бояр Ярослав ніяк не сподівався. Клятий Каніцар, він таки щось вигадав, недарма ж стара лисиця крутить своїм хвостом. Знову підвівся Торн.

– Хіба нам боятися тмутараканців із їхнім князем?! Хіба страхатися сіверян? Га-га-га, – зареготав воєвода, а за ним і інші варяги.

– От побачите, цурові сини, Мстислав утре вам носа! – гукнув з іншого кінця котрийсь із бояр.

– Досить! – раптом заревів Ярослав і щосили гримнув кулаком по столі, аж полумиски підскочили. Затихло, бояри повтягували голови, а вікінги тільки сопіли. – Руку собі відтяти дам, а не почну війни з братом. Руку дам! – він ще раз гримнув по столі, і тепер тиша запанувала повна, так що навіть сюрчання коників було чути. – Не тобі, Торне, у княжі справи лізти. Я плачу дуже добру ціну за вашу кров і ваші мечі. Чи, може, хочеш уже замість мене посадників і князів саджати?!

Торн мовчав, не посмів відповісти.

– А ти, Каніцаре? Коли ж таке було, аби бояри сміли при слах чужих князю своєму докоряти?

– Було, – відповів тихо, але так, що всі почули.

– Як було, то надто давно, коли не княжив іще тута мій дід і дід мого діда!

Тепер навіть старий Каніцар не посмів заперечити князю. Ярослав заспокоївся.

– Вірна моя дружино! Беріть у руки кубки та братини, і випиймо за землю руську! – закликав він і першим взявся за кубок.

За ним потяглися й інші: усі знали суворий норов свого князя – за те й поважали.

Пир продовжувався. Гості говорили ще голосніше, обіймалися й співали разом пісень, до справ державних, княжих, більше не пхалися. Особливо розійшлися варяги. Вони вигукували здравниці, п’ючи вже не до князя, а до свого воєводи, хизуючись власними доблестю і славою. Вони нахвалялися, що нема у світі кращих воїв за них. Хтось із бояр намагався їм заперечити, та ці спроби були слабі й кволі – тонули у морі варязьких вигуків.

Торн пив до своїх.

– Здавна так було, що князі руські не могли обійтися без славного меча вікінгів. Ми були тут, у Києві, і з Олегом, і з Ігорем, і зі Святославом. Посадили ми колись на стіл Володимира, а тепер і сина його. І не треба нам за те ні почестей, ні шани. Бо наші шана й слава у боях здобуті, і ніхто не посміє стати супроти нас. Нам аби вина побільше та повну калиту із гривнами!

Із такого жарту варяги зареготали, дружно випили. Ярослав розумів ті натяки, і справа була не тільки в грошах, які змушений платити їм князь за службу.

– Боротися хочу! – раптом ламано по-руськи гукнув здоровенний варяг. – Виходь, руси!

Ця думка сподобалася п’яним вікінгам, і вони загули. Розпалені медом русичі і собі почали підійматися, посунули столи і лави. Ярослав не перечив: на те й пир. Навіть борець знайшовся, готовий стати проти велетня – варяга. Обидва пороздягалися до пояса, пішли один на одного, силкуючись кинути супротивника на землю.

– Вали його, Богуславе!