Кровна мста - Ярослав Яріш

Це і справді було цікаве питання. Лука відповів:

– Говорили довго, князь добре знав вітця мого. Він просив, аби-м розказав Мстиславові про все, що бачив єсмь і чув у Києві. Казав, аби-м просив князя нашого не починати котору.

– Його словеса – лжа, – відрубав Середич. – Хоче задурити нас, аби побити потім. Я Кульгавому не вірю!

Бурий подумав, що тут треба стати на бік Луки, адже той немало допоміг йому.

– Дарма зобидив ти, боярине, сотника. Правда у його словах є: нехай кожен князеві від себе говорить.

Середич нині із самого ранку був злий, як пес, кидався на усіх підряд. Не подарував і Бурому.

– То й розкажеш, як я послав тебе до Дашка, а ти до порубу залетів. Ціла Тмутаракань буде реготатися із таких засраних розвідників. Та й чогось я не пам’ятаю, аби ти колись так за сотником горою стояв. Помастив тобі Лука своїми срібняками?

Бурий тільки стиснув повід, але не відповів нічого.

Сли Мстиславові підходили все ближче до перевозу, де їх уже дожидали Вадим і три десятки гриднів-вершників.

– Добре їсти, довго спати – Бог здоров’я мусить дати. Правду кажу?! – гукнув їм ще здалеку сотник, що був старшим поміж воями. – Сунете повільно, ніби коні спутані. Вже б стільки дороги перемололи.

– Думай, вою, що до боярина речеш! – гаркнув своєю звичкою Середич, і сотник тільки голову у плечі втягнув.

Сли стали на плоті, і перевізники великими веслами відбилися від берега. Бурий оглянувся, востаннє споглядаючи на колись рідне місто. Галка підійшла до нього і мовчки взяла за руку. Лука молився, просячи у Бога щасливої дороги додому. Бурий і собі перехрестився, ніби відганяючи від себе усе лихе.

Туман поступово розсіявся, ясно засвітило сонце, граючись промінцями на Дніпровій воді. Хлюпали весла. Попереду, на протилежному березі, росли дикі пущі. Десь там, у глибині пралісів, ревів лось, і рев той було чути по всій околиці.

Переправившись на другий бік, сли у супроводі гриднів рушили на південний схід. Мали вони намір доїхати до Нежиня, а уже там, оминаючи печенізькі кочовища, дістатися Тмутаракані. Цілий день їхали мовчки, кілька разів зупиняючись, аби дати коням перепочити та й самим підкріпитися хлібом та м’ясом. Галка їхала в сідлі разом із Бурим, ніби боялася знову втратити брата. Кілька разів намагалася завести із ним розмову, тільки Бурий не мав великої охоти говорити, тож вони і далі мовчки продовжували дорогу.

Цей день сонце відпрацювало на славу: щедро, по-літньому гріло землю. Навіть коли воно звернуло уже на захід, все одно було парко і душно, люди й коні заливалися потом. Подорожні доїхали до якоїсь весі на березі тихої річки, стали.

– Там, за річкою, уже земля сіверян, – сказав сотник. – Ми далі не поїдемо.

– Чого так? – запитав Середич. – Хіба ж сіверяни вас покусають?

– Князь так наказав: до земель сіверських провести і вертатися.

Сотник розвернув коня.

– Куди ж так женеш? Вечір скоро, темнота за очі злапає. Переночуйте з нами, а тоді собі поїдете, – запропонував Лука.

Сотник гриднів київських тільки рукою махнув.

– Доки сонце зайде – он скільки дороги перемелемо.

Не прощаючись, сотник торкнув п’ятою свого коня – і вої дружно поїхали геть.

– Іч, який нетерплячий. Йому б тільки дорогу молоти, – пробурмотів невдоволено Середич.

– Їдемо далі чи тут станемо на ніч? – запитав Сокол.

– Станемо. Відпочити треба. Тільки не тут при дорозі, а отам, ближче до річки, – показав боярин на зарості верболозу. – Там і трава ліпша – коні попасуться.

Вістку про відпочинок Бурий сприйняв із радістю: не за себе хвилювався – за сестру. Дівчині тяжко було переносити дорогу – не звикла. Скільки ж то їй літ зараз? Мати її народила пізно, і отець у неї був інший. Рідний батько Бурого загинув у січі, мати довго удовою була, доки її другий вой не взяв і також не загинув. По собі Галку лишив. А потім і сама мати померла, коли мала була ще отрочам. Тоді Галці було літ десять, тепер, певно, десь двадцять буде.

Вони удвох із Каялою побігли до річки купатися, вої ж стриножили коней і посідали просто на теплій землі. У таку спеку їсти не хотілося, пити нагріту воду також було неможливо.

– Мусимо зараз порадитися, куди нам далі їхати, – нараз мовив Лука.

Тут же озвався Середич. Сьогодні із самого ранку він був злий, а над вечір то й взагалі не підходь до нього – дорога і спека забрали силу, натомість нагнали старечої злості.

– Що за дурниці верзеш, сотнику! Пощо радитися? Он дорогу маєш, вона нас до Нежиня заведе, а там вже спитаємо.

– Не про ту дорогу речу. Не за тим нас Мстислав до Києва посилав, аби верталисьмо додому з порожніми руками. Мусимо піти ще раз до Києва і волю княжу виконати.

Якби навіть зараз у синьому-пресиньому небі вдарив грім, то він не зробив би такого враження, як слова Луки. Сли спочатку переглянулися між собою, тоді дружно вперлися поглядами в сотника. Бурий зрозумів, що Лука не просто так сказав ці слова, що він щось задумав і своїм звичаєм буде стояти на тому до кінця.

– Ти, сотнику, певно, на сонці перегрівся? – стримуючи подив і лють, спокійно запитав Середич.

– Мстислав нам велів дізнатися, хто забив братів його. Хіба ж ми виконали волю князя нашого?

Середич поглянув спочатку на Вадима, що сидів поруч із Лукою, тоді й на самого сотника.

– Припни язика!

Вадим зрозумів, що ті слова стосуються саме його, підвівся.

– Піду коней попасу.

Лука стримав його, поклавши руку на плече.