Кровна мста - Ярослав Яріш

Ратко був роздратований. Він не хотів далі продовжувати розмову, не прощаючись, обернувся й пішов геть. Брат розчаровано посунув за ним. Лука подався в другий бік, за своїми.

– Пек тобі, Луко, хто тебе просив гроші віддавати тим бовдурам? І так би дівку забрали, – сердито запитав Середич, коли сотник догнав їх.

– Не твої гроші я давав, боярине, а лиш свої. Бо що таке срібло – полова, аби лиш любов була і кров братня не лилася, – відповів Лука.

– Ти не думай, сотнику, ми із Бурим тобі все віддамо, – втрутився у розмову і Сокол.

Схоже, Галка і справді впала йому в око й воїн надумав із нею женитися.

Лука ніколи не хотів дяки за свої добрі справи, робив їх задарма. Особливо тепер йому хотілося їх творити, коли був поруч із Каялою. З ним іще такого не було: всі його думки крутилися навколо неї, ніби мала кинула якісь чари. Йому хотілося бути з Каялою більше часу, говорити до неї і слухати її. Молодий сотник не міг собі того дозволити, бо вої вже і так посміхалися, коли він зближався до дівчини.

Того разу вона підійшла сама і сіла поруч на призьбі.

– Спасибі тобі.

Лука поглянув на неї.

– За що дякуєш?

– За себе, за сестру Бурого. Ти робиш добро, не боячись ні осуду, ні насмішок, ні чужого гніву. Ти не пожалів віддати останнє, аби допомогти Бурому, хоча іще недавно ворогував із ним через мене. Якби не ти, я б уже померла…

Лука спробував вдати байдужого.

– Дарма. Християнин мусить мати добре серце, аби заробити собі велику нагороду в небі… Наш Бог велить любити всіх людей: чи то русич, чи алан, чи печеніг.

– І ти мене любиш?

– Аякже, – випалив, а тоді враз стрепенувся, поглянув на неї, на її дорослі очі. – Тільки не так, як та тварюка Карабай. По-іншому.

Він сказав це і враз пожалів. Каяла мовила:

– Карабай був мені мужем, я любила його.

– Любила, бо мусила.

– Любила – бо любила. Мої батьки і боги мого роду віддали мене йому, і так мало бути. Ти не думай, він не був поганим. Просто трохи іншим за тебе.

Запала мовчанка. Ці слова розбурхали цілу бурю в душі Луки, але він стримувався, не видав своїх відчуттів. Заговорила знову Каяла:

– Хіба ж я не гарна для тебе?

– Чого ж нє – гарна.

– Тоді чого не хочеш лягти зо мною? Гидуєш?

Лука поглянув на неї, погляди їх зустрілися. На нього дивилася жінка. Лука усміхнувся.

– Мала ще єси. Мені жінки подобаються трохи старші. Тобі рости ще треба, а вже потім про мужів думати.

Каяла не вірила.

– Карабаєві було добре зі мною. Наші звичаї…

Враз Лука зірвався на ноги.

– Поганські то звичаї, і час їх тобі забувати. Нас Господь по-іншому навчає. Ти ж пам’ятаєш, як я тобі вірші зі Святого Письма рік?

– Пам’ятаю. Все зрозуміла, бо ти мені розтлумачив. Тільки повторити не зможу, а лиш своїми словами.

– Бог тебе зрозуміє. Молися щиро – і він почує твою молитву. Як прибудемо до Тмутаракані – навчу тебе читати. Тоді зможеш не тільки говорити до Бога, а й чути, бо він ректиме до тебе через Святі Писання. А вже потім і про мужа думай…

Вона схилила голову.

– Як накажеш, так і буде.

Лука тільки зітхнув важко і покрутив головою.

Відколи Ярослав вокняжився, він ніколи не проводив багато часу в Києві, тому справ тут завжди збиралося багато. Та й справи ті були тяжкими, такими ж, як і слова та погляди київських старців-бояр. Це в землях північних, навіть у Новгороді, можна рубати з плеча, а тут, у Києві, треба було обмірковувати не тільки кожне своє діло, а й слово. І на кожне слово князя у клятих старців знаходиться чим відповісти, чим заперечити. На початках, як тільки прийшов сюди, Ярославові здавалося, що вони насміхаються з нього. Тепер уже трохи звик. Він показав Київській горі, який із нього князь, і боярство принишкло. Колись так само тихо при батькові сиділи…

Знову Ярослав згадав про батька – Володимир і на тому світі продовжує переслідувати його.

За тими думками князь і незчувся, як прийшов вечір.

– Де столи накривати: в теремі чи в дворищі? – запитав тивун, нагадуючи про учту.

– Ліпше у дворищі – душно в теремі.

Тивун уже обернувся, аби йти, як раптом зупинився.

– Сли Мстиславові нині з Воротичами зчепилися.

Ярослав рвучко озирнувся й тяжко поглянув на тивуна, той поспішив доказати:

– На щастя, не вбили нікого – мирно розійшлися.

– Хто почав?

Тивун знизав плечима, не знаючи що казати.

– Речи, як є! – наказав князь.

– Мстиславові на Поділ пішли, аби забрати сестру Бурича. А там Воротичі.

– Вони посміли зачепити слів? – Голос князя був тихий, але гніву в ньому було більше, ніж у ричанні пораненого ведмедя.

– Та нє. Вони просто Галку замкнули і не відпускали. Мусили Воротичам виру давати. На тому і розійшлися.

Князь зітхнув із полегшенням – хоч на тому спасибі. Він знову занурився у свої думи, не зауваживши, як вийшов із терема тивун. «Щось задумав мій молодший брат», – не виходило в нього з голови. Ярослав знав уже