Кровна мста - Ярослав Яріш

Поміж розпаленими боєм мужами знайшлися тверезіші і відтягли надто гарячих. Поволі пристрасті на княжому дворищі вляглися.

– Досить того. Завтра на світанні виступаємо у похід, тому час розходитися.

Почувши слова князя, і руси, і варяги поволі почали збиратися, і скоро дворище спорожніло. Тмутараканці йшли чи не останніми. Ярослав покликав тивуна.

– Поклич мені зараз на розмову Луку Романовича, он він іде поміж Мстиславовими. Тільки його, більш нікого.

Пир у князя закінчився після півночі, тож до світання сли Мстиславові мали трохи часу, аби відпочити. Особливо добре виспався Бурий, який разом із Галкою та Каялою на пир не ходили, а дожидали решти у грецькому домі.

Зранку усіх побудив Середич – і вони дружно зібралися та вийшли з терема. Тивун видав їм коней із конюшні, вони взяли їх за поводи і пішли княжим містом. Київ тільки почав прокидатися, то тут, то там сновигали челядники.

З-поміж інших найбільше Бурий поспішав покинути княжу столицю. Навіть тепер, коли справу було полагоджено, вой оглядався сторожко по сторонах, чи десь не чигають Воротичі. Галка йшла босоніж поруч, Бурий побачив це і висадив її на коня – пощо даремно ноги в росі мочити.

Княжа гора лишалася все далі за спиною, а перед очима розкинувся Дніпро-Славута. Ось зараз вони спустяться до ріки, там їх перевезуть на другий берег, і до самого обрію поведе їх дорога. Поведе туди, на південь і на схід, поведе для того, аби до Києва більше не вернутися. Подумавши про це, Бурий озирнувся. Чи сумуватиме він за городом княжим? Певно, що не дуже.

Тепер у Тмутаракані почнеться нове життя, а ту пригоду з Воротичами треба чимшвидше забути. Чи достойно він вийшов із тої пригоди? Ні, не дуже. Його називали боягузом і лякливим тхором, а він не вийняв меча і не кинувся у бій. Зате живим лишився. Спробуй тягайся із тими Воротичами, битися з ними – самогубство. А ще треба буде прискладати грошей і віддати Луці. Якби не Лука, то Галки не бачити ще довго.

Стояв вранішній туман, роса хапала за ноги. Сли крокували до перевозу, де їх уже чекали Ярославові гридні.

Поруч із Бурим ішов Вадим. Рана вже його не турбувала, вигляд у купця був ліпший.

– Чого у Києві не лишився єси? – спитав Бурий. – Не страшно у Тмутаракань вертатися?

Вадим поглянув на нього.

– Вам лячно буде, коли стану перед вашим князем і розкажу йому, що ви наробили.

Це вже не був той Вадим, з яким пускалися у дорогу. Тамтой базікав без кінця, розповідаючи про свої пригоди та далекі землі. Був тоді веселий і товариський. Тепер же Вадима наче підмінили.

– І що ректимеш Мстиславові? Як наше сольство продав печенігам?

Ті слова купця не зачепили.

– Через ваше сольство я згубив усе, що мав. Тепер мені дороги нема ні до греків, ні до печенігів. Розкажу Мстиславові, що ви виробляли у Корсуні, згадаю іще, як били мене ногами там, у степу.

Бурий тільки хмикнув, зате сказав Середич, який почув їхню розмову:

– Князь Мстислав розсудить. Якщо твоєї вини не буде, то житимеш коло нашого князя й горя не знатимеш.

Це був ніби й кінець розмови, але тут до гурту підійшов Сокол.

– Що будемо Мстиславові ректи? – нараз задав питання боярину, яке всіх цікавило.

– Правду, – нехотя відповів той.

– Чи ж знає хто із нас правду?

Середич крокував попереду, відповідав воєві, не оглядаючись:

– Правда в тому, що великий князь не хоче свого брата бачити на столі сіверському.

Вадим, почувши, що розмова набирає гостроти, сів на свого коня і поїхав наперед. Зате до гурту підійшов Лука.

– Передамо князеві нашому Святе Письмо та слова любові братньої. І про землі північні скажемо, і про ляхів, і про печенігів.

Середич оглянувся, криво подивився на сотника.

– Молод ти іще, не розумієш. То є порожні слова. Навчився князь брехати й лукавити у варягів, а вони ним і верховодять. Виділисьте, що на учті виробляли? Товклися, мов у себе вдома, а князь сидів та мовчав. Кажу вам, не він ними верховодить, а вони ним. Розуміє Ярослав, що без варязького меча йому на столі не всидіти.

Лука заперечив:

– Варяги все були однакові. Вони товклися тут і при Володимирі, і при Святославі. Їх вже не переробиш. А справи державні князь вершив із боярами своїми та з дружиною.

– Я краще знаю, як справи вершилися державні, бо на світі живу більше за тебе, Луко. Кажу вам, так варяги ще ніколи не сиділи на шиї князя київського. А все через те, що жона його – варяжка. Вона підмовляє і проти бояр руських, і проти братів рідних. Через варягів Кульгавий не хоче Мстислава пустити у Чернігів, а другого брата – Судислава – при собі тримає. Інших же братів варяги побили.

Сли переглянулися, Лука запитав:

– Звідки знаєш це, боярине?

– Бо знаю.

– Мстислав не повірить у прості здогади.

– А то вже моя голова у тому, аби він повірив. Я старший сольства, от і мені одвіт перед князем держати.

Середич вважав це закінченням розмови, проте Лука не бажав здаватися:

– Старшими сольства були Вуй і Мирослав. Тепер же князь у кожного із нас запитати схоче. Ти, боярине, кажи що хочеш, а я буду говорити, що сам знаю.

Середич криво посміхнувся. Був не на жарт сердитий на впертого сотника.

– Кульгавий купив тебе, так? Тепер будеш хоч і на Страшному суді за нього горою стояти.

– Хіба ж я худобина, аби мене купувати?! – спаленів Лука.