Жовтий Князь - Василь Барка

- Про ці речі скоро двері і вікна казатимуть.

«...все - вірно: про все, що робиться, — думає Дарія Олександрівна, - від чого ж гинем...»

Великовидий продовжив:

- Пригадується вірш, в якому два рядки повно виявили причину:

И в желтых окнах засмеялись,

Что этих бедных провели.

Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:

- Це найгіркіші рядки, писані в наш вік.

Глянув угору, над обриси засніжених міських домиків: там вирізнялися крізь млу величезні урядові озії з яскравими вікнами.

- Дивно, дивно! Мені видалося: звідти зирнула мара в жовтих шибках.

Він застиг, мов прислухається до невідомого відшуму.

- І я ніби чув крижаний подих, коли читав вірш, — згадує великовид.

Чомусь і в Дарїї Олександрівни стрепенулося серце, коли слухала: вмить — мов розлігся сміх зловісний: «Лихо буде! Треба стерегтись...»

Вона гостро роздивляється, куди можна тікати, он, хоч крізь проламину в паркані — недалеко.

Справді, скоро пригуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, - обшарпані і з торбами, — пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта.

Дарія Олександрівна тривожилася, слухаючи старих горожан і пильнувала рухів на вулиці, — ще тільки почався напад, як вона крикнула до дітей:

— На погибель беруть! Тікаймо!

Потягла дітей за руки до протулини в паркані: там хтось відірвав дошки на паливо; пропустивши дітей туди і сама вдершись, побігла з ними через садок, прикиданий снігом, і через двір - до хвіртки на другу вулицю, рівнобіжну до тієї, де черга по хліб.

— Тс, тихенько! — попереджує мати. - Нишком! — Бо, глядіть, собаки недалеко.

Хвіртка на крючку. Тремтячи з страху, мати відчинила її і роздивилась: вулиця порожня; ліхтарі з адресою, під бляшаним козирком, світять над дверима.

Втікачі побігли від хвіртки і завернули за ріг — подалі від нещасливого місця, де розлягалися крики жінок і дітей, тягнутих і киданих на тягарівки.

Знов зірвався сніг, хоч не густий, але трудно було йти, бо сліпив і забивав дух — різким вітром.

Блукали до півночі, поки натрапили на лісний склад, біля якого походжав сторож: ніби міряв тротуар, маючи широкий в’їзд насередині своєї мандрівки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, які зоставив трохи прочинені. Рідко стрічав перехожих — поступався перед ними з дороги.

Заметіль, прикра під час відходу через місто, стала в пригоді: запоною окривала непритульних. Коли сторож віддалявся до другого кінця прогулянки, вони, попростувавши слідом, трохи підождали під завією і зайшли в двір. Зразу ж відступили вбік — під тінь височезної купи дощок. Відтіля обережно, переставляючи ноги, як річкові птиці, перебралися далі, в неосвіт-лену глибину: проз гори пиляної сосни, з бальзамічністю, такою мирною!

Мати знайшла куток між дошками, що, нависаючи в нерівному виступі, закривали від хуртовини. Там присіла з дітьми; пригортала їх, сонних, і цілу ніч трусилася, сидячи: то задрімає, то від холоду і тривоги знов прокинеться. Голод допікав — здавалося, вся істота зірвана в нечутному стогоні. Треба терпіти. Брала сніг - їла, щоб затамувати голод, але мороз почав проникати в душу; покинула сніг.

Марилося, що переслідувачі близько, що невідомо як бачать, де вона сховала дітей, і стежать, і коли прийдуть — тоді неминуча смерть.

Перед світом, зовсім знесилена і хвора, вивела дітей до воріт: прочинено, як і ввечері. Виглянула — сторож, притулившись до стовпа, спить, — і вона з дітьми мерщій подалась на тротуар, присипаний після метелиці.

Цілий день мучились, пристаючи до черги по хліб: скрізь така штовханина! — найслабіші в кінці «хвоста» туляться, без надії побачити прилавок.

Треба вертатися до вчорашнього місця, а там люди товпляться бурхливою навалою, позастоювавши чергу відрання.

Голод став дужчий за страх. Замість одних, вчора схоплених на погибель серед занесеного степу, з’явились інші: такі ж обшарпані і змучені, доведені до відчаю, вибух якого гаситься в знемозі. Видно, що сподіванки марні, - можна тільки пропасти, як тисячі інших.

— їдьмо, діти, додому! - сказала Дарія Олександрівна, ковтаючи сльзи. — Коли вмирати, краще в нашій хаті, не на вулиці.

Пішла з малими на вокзал, але вхід зачинено: не впускають селян. Зоставайтесь ночувати під стінами, де сніг протанув і в морозному бруді напливли калюжі. Та ще хуртовина завихрила великими вітровими вузлами, перемішана з дощем. Пасмами сікла. Потім неслася просто, з страшенною хуткістю. Ніде присісти. А ждіть потяга цілу ніч!

Дарія Олександрівна передумала: ніж тут під хвижею і в калюжах катуватися, - чи не ліпше знов перебути на складі?.. Там хоч присісти з дітьми можна в сухому місці і трохи подрімати.

— Ні, мої пташата, ходім до соснинок! Заснемо в затишку.

— Там краще, мамо, краще! - згодились малі.

Побрела з ними до складу і, як попереду, прокралася в двір. Були зміни: частину пиляного лісу прибрано, а нового привезено і скинуто напроти воріт. Солома розтрушена по вчорашніх слідах: добра знахідка; втрьох назбирали її досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався нерушений. Знов прищулились; пожували малясників і схилилися на сон, вбираючи голови в плечі і тулячись докупи, мов пернаті в гнізді.

Спалося спокійніше, ніж вчора. Але кволість від виголод-ження була така, як недуга, — вранці ледве змогли встати з місця: здавалося, пропадають! Голови йшли обертом і в шлунках холодив і пік якийсь нудкий, ніби з труйливою лихоманкою, біль, що нищив життьову снагу і мучив душу. Очі ледве бачили.

Вже сіріло. Бездомні, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примічав, що жінка з дрібними дітьми ночує, але не виказував нічого! - ще й соломи накидав по їхніх слідах: нехай візьмуть, буде тепліше.

Чи таки не бачив?

Якщо бачив, то мовчав, бо звільнить начальство, коли взнає про дозвіл на ночівлю - для селянських душ.

Вони ж, змучені, минали чергу, де під смертною напастю люди, стративши добрий образ свій, роздражненими юрбами дико, рвались по хліб.

Катранникам несила на ногах триматися. Діти стуманіли і вже не бачили, куди йдуть, мов почаділи страшно. І мати думала собі: «Це вже смерть дивиться!»

Зарані прибули на вокзал. Навколо — старі і малі, чоловіки і жінки в неуявимому лахмітті і худі, ніби викопані з могил. Лежать і сидять,