Жовтий Князь - Василь Барка

Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо у погоничів: ні з тим, чиї воли, ні з тим, чому власники не самі женуть, — бо сторожі знали тих людей. Не повірили погоничам, забрали їх з волами і доставили на розслід. Виявилося: воли крадені. Головних злодіїв схопили, судили їх і вислали. Вже їх ніхто в нас не бачив.

— Хоч би й цих ми не побачили.

— Колись діждемось.

— А що ж ті менші?

— їх зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить - цей сам не шкідливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став дуже пити і п’яний повісився.

Завівав сніг, мов заблуканий; куріючи, повихрився вподовж білих тротуарів. Коли ж на хвилину порідшав, тоді пронизали простір дуже хуткі окремі сніжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами їх, понесла їх поривами і враз побушувала так люто, що перетнула всі напрямки. З посвистом і шумом погнала морозну димряву проз сиві будинки. Втомившися, зважила в повіві плавкі цятки і повела їх просто, кладучи на заметений брук. Потім взялася часто сипати. Навіть змінила хід: війнула назад. Та миттю спам’яталась і знов помела в попередньому розгоні — рівно і страшною масою, як в обстрілі білими без-важними кулями. Декотрі з них близько кружили, ніби чогось шукаючи; пороїлися сліпо і втекли в швидких течіях, мов послані до мети.

Люди, никнучи, затуляли обличчя.

Стихла хуртовина раптово, як і схопилась; але вже було холодніше.

Знов довелося, глядівши на хлібний кіоск, жувати домашні малясники з лузгою, привезені в торбинці.

Багато опухлих: відходили від черги під паркани і опускалися на сніг — конати.

Мимо поспішають «шишки» в чорношкіряних кашкетах або в кольорових картузах, яскравих, як папужки; червонов’язі і вибриті до баклажанної синьості. Очі киплять бляклою жовчю: вилиняли від безсоння, проведеного в допиті і мученні в’язнів.

Один безвиразно промовив, проносячи налитий ніс над кислими губами:

- Працювати не хочуть. Лізуть по хліб.

Ці слова вжалили душу Дарії Олександрівни, але вона не насмілилася сказати нічого; тільки в думці вилаяла: «Хай вам так світу бачити, як нам робити не хотілось, — тільки й знаєте жили з людей тягти, а працю їхню з’їдати, виродки! - щоб вам добра не було!»

Настав над ліхтарями чорнющий вечір: без місяця і зоряного світла. Черга зморила всіх; Дарія Олександрівна то закриє очі, дрімаючи з дітьми, то прокинеться - стежити всяку біду, що могла напасти. Сусідки в черзі скінчили спогади і куняли. Чути одноманітну розмову двох горожан, що відступили від рядів і, обпершись об паркан плечима, набивають папіросні гільзи тютюнцем, з дрібної машинки.

Ніби вчителі; під їх ліктями сіріють книжечки, вкладені в часопис. Капелюхи і пальта лихі, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханині біля ларка. З приятелів один — блідий і великовидий шатен; нерівно підстрижені вуса; і звис чорний шнурок від шкелець, крізь які мерехтять білясті очі. Другий -тонколиций худець і горбоносий; очі карі, в скорбній кротості тепліли з-під вигнутих бровиськ, а губи, ніби в тисячолітньому терпці, прилягли за рудими вусами і кучерявою борідкою того самого кольору. Щось бубніли старі горожани, возячися з ку-ренням.

Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула дітей, що тулилися, мов пташенята; нагріла їх плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами. Подрімала трохи. Багато хто скраю дожидає, як вона і два курці, — обпираючись об паркан або си-дачи при ньому на цеглі чи на торбі. Так примостилась і Дарія Олександрівна з малими: біля сирих дощок.

Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять півчут-но курці: якраз коло неї. Коли навіть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато страху перед голодною селянкою, що мучиться з дітьми на морозі.

Довго розмовці перебирали на всі ребра - і журнали, і спілки.

- Чи знає «він»? - розмислюється великовидий.

- Знає! Згори, від високого козиря пішло до нижчого, від того — далі вниз, і так по драбині з сотнею щаблів спустилося сюди: отже, розігралась п’єса, коли «хазяїн» обідав. Він квапиться, як їсть: голову опустив і слухає члена Цека, який аж тремтить, доповідаючи:

- Смертність масова, вже — міліони...

В цю мить був клопіт із дрібного жилкою в одбивній: «хазяїн» не міг відразу перегризти; і морочився, бо влізала між двома сусідніми зубами. Витягав і ловив на гостряки, щоб скоріш перекусити. Коли ж перетнув її і ковтнув кусок, - враз спорожнив стакан і косо огризнувся, обтираючи вуса:

«Не говоріть мені про це: в нас людей досить!» — і знов за-двиготів виделкою і щелепами.

- Уявляю: як обурився «він», що перебито смак...

- Власне. Тверда жилка, мабуть, рідко стрічалася в чудовому м’ясі.

- Ви сказали: одбивна?

- Так. Можливо, міцна жилка перший раз, а то б відклав кусок.

- І мені тряпалось - ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо ніж тупий.

- Хотів «хазяїн» неодмінно перекусити: впертість! М’ясо — з господарства, що все достарчає тільки на його стіл. Літак возить свіжозарізаних барашків для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса, в розділі «Історична тенденція капіталістичного нагромадження». Між іншим, соратники, -не ті, що ратиці мають, а, так би мовити, «совожді», хіба ґавлять? Існує небідний Лазар: в нього маєток — на заздрість кожному «предводітелю дворянства». Там построено комунізм не по Енгельсу, а по циганському королю. Лікери всюди: де їсть, де спить, де бриється. В кожного подібний едем, крім спільного всім заведення для ночі, але то - дрібниця. Пасуться при «мечі революції», і гріють казан сатанила.

- Плюс міраж. Іноді я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Ні! — існує далі.

- Бо передвіщено, — сказав рудобородий, - передвіщено для воцарения вельзевула, чиї служники, ніби змії, гризтимуть життя...

- Змії? Ні, спецпотяги; один бігає тільки вночі, і стережуть його таємницю, але проточується...

- Я в школі теж чув. Питаю партійців - бояться сказати. По очах видно: знають.

- Декотрі, вже кликані туди, сказали по секрету родичам, а ті — світові. Біля ларка, де продають самі кістки від коров’ячих голів разом з рогами, теж