Жовтий Князь - Василь Барка
«Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на мені зостав, щоб не босому по снігу йти!» — так просить дід.
Чоловік мій на нього як закричить:
- Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!
Так і пішов дід босоніж через сніг.
Я тоді вірила з чоловіком, що так і треба. Коли хто заводив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала в’їдливо:
«Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій чоловік не впаде — він працює».
А видно, над всіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене гіркий. Хоч мав мій чоловік, що їсти в хаті, а таки і він упав і вмер. Я виїхала в місто і тут врятувалася. Розказую вам, що було, і легше мені стає. Сумно дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.
Сусідки горюють з нею.
- Бідна душа! Носіть хрестик і надійтесь на Бога: скрізь поможе, - сказала сусідка, що в карткованій хустці.
- Носитиму тепер. А глядіть, кара була, бо не самі люди, також і скот гинув: шкіра відставала і тріскалась. Пропадала тварина не знати від чого. Може, труїли ті, котрі були прислані в наші села - все розвалити. Вони ще гірше робили: душу моєму чоловікові струїли та багатьом, як він. Його погубили і других — через нього.
До розповіді про активіста Андрій мало прислухався, коли ж перейшла мова на розбійників, — він нашорошив слух.
Хустина, що з слідами карток, примітивши зграйку метких підлітків, оскаржила їх.
- Тут крадуть гроші. І це привіялося від чужих. Злодійства в нас не було, ніхто дверей не замикав; виходячи сім’єю в поле, поставлять коромисло до дверей - і вже прохожий бачить: нікого немає дома... Повернувсь і пішов геть. Думки тієї не було, щоб зайти і взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять літ згадують; кажуть: он пішли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло їх звідкись, не встережеш нічого! — все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
- Так воно є, — згоджується молодша хустка. - Прислані з хати виганяють: на смерть. А злодії цього не робили.
Жінка, що в береті, згадує:
- Я чула, пригуркотів котрийсь Каганович - забира наш хліб до зернини.
- Он який! - сказала старша хустка. - Був колись один, звався Жульга; тоді хліб продрозвьорсткою вимітали і голод косив. А той прибився з Курщини, сказав: я такий; а хто він і що робив попереду, ніхто не знав того. Жила вдова поодаль від села; він і пристав до неї. Нічого не робив, а все - то одно прибудує в садибі, то друге. Людям видавалося підозріло, хоч ніхто не міг нічого доказати; так і мовчали. Тільки ж стала худоба скрізь пропадати: то коні виведено вночі, то корову зайнято в степу, восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хліва. І це — далеко наокруг, на якусь сотню верст; і тяглося лихо біля трьох літ.
В наших родичів добрі коні були і лошата, їх замикано в конюшні - на шину, гвинт в одвірках ключем закручувався.
Стали примічати господарі, що все хтось наглядає ввечері, їм сусід сказав: глядіть, бо коло вашого двору з десяток їх вештається, — підстерігають з обротьками напоготові.
Двір на рогові стояв, і собаки були, через те злодії боялись шуму.
Один з них приходив удень і попереджував: дивіться, бо хо-тять ваші коні вкрасти, я чув і хто, та не знаю напевно. Ви вже бережіться, я вам добра хочу.
— Вони однакові! - сказала сусідка, що в береті. — Все нам про щастя кричать; повні вуха.
— Однакові, - згодилась оповідниця. - Той злодій хотів на коні глянути. Заходив і все поглядав на замок, куди закладається ключ: тільки туди очі й косив. Як він пішов, господар каже: отакий Потап! - і вашим, і нашим, прийшов замок обдивлятись.
Декілька ночей спати не могли, бо все кругом злодії шастали, бували не раз біля конюшні, а не одімкнули.
В інших місцях їм легко йшло: притягнуть віск і по тому б розміру заказують ключ і виводять коні.
А в наших родичів свояк був коваль; він придумав ще один гвинт зверху в замку: крізь цей гвинт нарізка в ключі спершу повинна пройти, а тоді вже можна дістатися ключем до замка.
Злодії подряпали кругом — все пробували відімкнути, а секрету вгадати не змогли; так і відійшли ні з чим. Вже на весні в гнойовому кагаті знайшли наші родичі купу обротьок: то злодії покинули, відходячи.
— Теперішні розбили б конюшню, а вкрали! — сказала молодиця, що в береті.
— Тоді плохіші були, — згодилась оповідниця, — тільки ж і вони швидко бралися: кругом по селах крадіж, і нікого піймати не можна. Бо далеко відводили скот і спинялися в лісі чи інших скритих місцях, перестояти, поки йдуть розшуки. Скрізь мали своїх людей - через них крадене передавали на продаж.
— Як і теперішні. Силу мають.
— Мають, на наші голови, і ніякого замка ніхто не придумає. Все заберуть. Так і тоді; обкрадали злодії скрізь: комори, хліви, сараї, клуні, хати, мов чума якась, років з три.
Сусідка, що в береті, числячи, перебирає на пальцях:
— Теперішні - років з п’ятнадцять.
— І хто зна, чи скоро кінчиться. Хоч би вже їх...
— А з тими що було?
— Раз сторожі через ліс верталися додому, і було вже пізно. В лісі зустріли двох, що гнали четвірку волів. Поздоровались і поспішили далі. А вже як від’їхали верст на дев’ять, тоді давай питатися, чого це так пізно скот гонять? Де це видано, щоб у глупу ніч через густий ліс гнати воли. Вертаються і наганяють тих погоничів з волами і розпитують:
«Звідки це худобу женете?»
«Та он з того дальнього хутора».
«А куди?»
«На станцію женем».
«До кого?»
«Знайомі наші виїдуть на
