Фараон - Болеслав Прус
— Дай по півдрахми за келих, тоді скуштуємо, — озвався один з купців.
— Півдрахми? — повторив хазяїн. — Швидше Ніл попливе назад до Фів, ніж я таке добро віддам по півдрахми. Хіба що… для тебе, пане Белезіс, бо ти окраса Сідона… Гей, раби! Подайте нашим добродіям найбільший жбан кіпрського.
Коли він одійшов, купець, названий Белезісом, сказав до своїх товаришів:
— Хай мені рука відсохне, якщо це вино коштує півдрахми. Але бог із ним!.. Менше клопоту матимемо з поліцією.
Розмови з гостями різних народів і станів не заважали господареві стежити за писарями, що записували наїдки й напої, за дозорцями, які наглядали за служниками та писарями, а найпильніше — за подорожанином, який, схрестивши ноги, сидів у передній галереї на подушках і дрімав над жменею фініків та келихом чистої води. У цього подорожнього, чоловіка років сорока, було буйне волосся й борода, чорні, мов крукове крило, задумливі очі й надзвичайно благородне обличчя, на якому, здавалося, ніколи не відбивались гнів чи тривога.
«Це небезпечний щур, — думав господар, поглядаючи на нього краєм ока. — Має вигляд жерця, а носить темну опанчу. Здав мені золота й коштовностей на цілий талант, а сам не їсть м’яса і не п’є вина. Це або великий пророк, або великий злочинець!..»
На подвір’я зайшли два голі псили — приборкувачі змій, з мішком, повним отрутних гадів, і почали виставу.
Молодший грав на сопілці, а старший почав обвивати себе великими й малими зміями, з яких найменшої вистачило б, щоб розігнати всіх гостей з подвір’я заїзду «Під кораблем». Сопілка озивалась щодалі пискливіше, приборкувач звивався, конвульсивно здригавсь і весь час дратував змій. Нарешті одна змія вкусила його за руку, друга за обличчя, а третю — найменшу — приборкувач сам проковтнув живцем.
Гості й слуги з тривогою споглядали це видовище. Вони тремтіли, коли приборкувач дратував гадюк, заплющували очі, як ті його кусали, а коли псило проковтнув змію — заревли від радості й захвату.
Тільки подорожній з передньої галереї не підвівся зі своїх подушок і навіть не захотів глянути на цю розвагу. А коли приборкувач почав збирати гроші, подорожній кинув йому на підлогу два мідні утни, даючи рукою знак, щоб той не підходив ближче.
Вистава тривала з півгодини. Коли приборкувачі пішли з подвір’я, до господаря підбіг негр, який обслуговував покої гостей, і щось стурбовано зашепотів йому на вухо. Потім, невідомо звідки, в галереї з’явився десятник поліції і, відкликавши Асаргадона у віддалену нішу, довго розмовляв з ним, а шановний господар заїзду бив себе в груди, заламував руки чи хапався за голову. Нарешті, стусонувши негра в живіт, він звелів йому подати десятникові смажену гуску й глек кіпрського вина, а сам підійшов до гостя з передньої галереї, який, здавалося, весь час дрімав, хоч очі в нього були розплющені.
— Смутні маю вісті для тебе, благородний пане, — мовив господар, сідаючи біля подорожнього.
— Боги насилають на людей дощ і смуток, коли на те їхня воля, — байдуже відповів гість.
— Поки ми тут дивилися на псилів, — вів далі господар, смикаючи посивілу бороду, — злодії залізли на третій поверх і вкрали твої речі… Три мішки й скриню, напевно, дуже дорогу!..
— Ти мусиш сповістити суд про мою втрату.
— Нащо суд? — шепнув господар. — У наших злодіїв свій цех… Пошлемо по старшого, оцінимо речі, заплатиш йому двадцять процентів їх вартості, і все знайдеться. Я можу тобі допомогти.
— В моїй країні, — мовив подорожній, — ніхто не домовляється із злодіями, і я не буду. Живу я в тебе, тобі довірив своє майно, отож ти за нього й відповідаєш.
Достойний Асаргадон почав чухати собі спину між лопатками.
— Чужинцю з далекої країни, — мовив він стишеним голосом, — ви, хетти, й ми, фінікійці, завжди були братами, і тому я щиро раджу тобі не звертатись до єгипетського суду, бо він має лише одні двері — щоб увійти, але не має тих, щоб вийти.
— Боги навіть крізь стіну можуть провести невинного, — відповів гість.
— Невинний!.. Хто з нас невинний на землі неволі? — шепнув господар. — Поглянь — там десятник з поліції доїдає гуску, чудову гуску, яку я сам охоче з’їв би. А знаєш, чому я віддав десятникові цю гуску, відірвавши її від свого рота? Бо він прийшов випитувати про тебе…
Сказавши це, фінікієць скоса глянув на подорожнього, але той ні на хвилину не втратив спокою.
— Питає мене, — вів далі господар, — питає мене десятник: «Хто він, цей чорний, що дві години сидить над жменькою фініків?» Кажу йому: «Дуже чесний чоловік, пан Пхут». — «Звідки він?» — «З країни хеттів, — кажу, — з міста Гаррана. У нього там на три поверхи будинок і багато поля. — «Чого він сюди приїхав?» — «Приїхав, — відповідаю, — стягти боргзодного жерця, п’ять талантів, які позичив ще його батько».
А знаєш, благородний пане, — вів далі господар, — що мені на це відповів десятник?.. Ось що: «Асаргадоне, я знаю, що ти вірний слуга його святості фараона. В тебе добрі страви і нерозведене вино, і тому кажу тобі — стережися! Стережися чужинців, які не заводять знайомств, не п’ють вина, уникають всіляких розваг і мовчать. Цей Пхут із Гаррана може бути ассірійським шпигуном». Серце в мене завмерло, коли я це почув, — казав далі господар. — Але тобі до всього байдуже! — обурився він, бачачи, що навіть страшне обвинувачення в шпигунстві не схвилювало хетта.
— Асаргадоне, — мовив згодом гість, — я довірив тобі себе і своє майно. Отже, подбай, щоб мені повернули мої мішки й скриню, а то я поскаржусь тому самому десятникові, який з’їв призначену для тебе гуску.
— Ну… дозволь, щоб я сплатив злодіям хоч п’ятнадцать процентів вартості твоїх речей! — заблагав господар.
— Не маєш права.
— Дай їм хоч тридцять драхм…
— Ні утна.
— Ну, то дай бідолахам хоч десять драхм…
— Іди з миром, Асаргадоне, і проси богів, щоб вони повернули тобі розум, — все так само спокійно відповів подорожній.
Господар схопився з подушок, задихаючись від гніву.
«От
