Фараон - Болеслав Прус
Пам’ятаєш мою статую, яку зробив грецький скульптор? То ж другий я, жива людина!.. Я місяць тримав її в палаці, але, зрештою, подарував храмові в Фівах. Повіриш, мене взяв страх, що ця моя кам’яна подоба раптом встане зі свого трону і зажадає, щоб я поділив з нею владу… Яке замішання зчинилося б тоді в Єгипті!..
Греки!.. Ти бачив вази, які вони ліплять, палаци, що вони будують? Від цієї глини й каміння віє чимсь таким, що втішає мою старість і змушує забути про хворобу…
А їхня мова? О боги, це ж музика, і різьба, і малювання… все разом. Воістину, якби Єгиптові судилося колись умерти, спадок по ньому перебрали б греки. І ще переконали б світ, що все це створили вони, а нас ніколи й не було. А проте греки — тільки учні наших початкових шкіл, бо ми, як ти знаєш, не маємо права ділитися вищою мудрістю з чужинцями.
— І все-таки ти, батьку, начебто не довіряєш грекам?
— Бо це особливий народ — ні фінікійцям, ні їм вірити не можна. Фінікієць, коли схоче, побачить і скаже щиру правду, як то ведеться в єгиптян. Але ніколи не вгадаєш, коли він схоче її сказати. А грек простодушний, мов дитина, і ладен завжди говорити правду, та не може.
Вони бачать світ інакше, ніж ми. В їхніх очах кожна річ виблискує й міниться всіма барвами, як небо Єгипту та його вода. То чи можна покладатися на їхню думку?
За часів Фіванської династії далеко на півночі було містечко Троя, яких у нас є тисяч з двадцять. На цей курник нападали різні грецькі волоцюги і так допекли його нечисленним жителям, що ті після десяти років колотнечі спалили свою маленьку фортецю і перебралися в інше місце.
Звичайнісінька розбійницька історія!.. А послухай, які гарні пісні співають греки про Троянські битви! Ми сміємося з цих чудес і звитяг, бо наш уряд мав докладні відомості про всі події. Ми знаємо, що це чисті вигадки, а проте… слухаємо ці пісні, як дитина слухає казки своєї няньки, і не можемо від них відірватись!..
Отакі греки: природжені брехуни, але привітні й мужні люди. Кожен з них швидше накладе головою, аніж скаже правду. І це не задля користі, як фінікійці, а з внутрішньої потреби.
— А як я маю ставитись до фінікійців? — запитав царевич.
— Це люди розумні, працьовиті й сміливі, але гендлярі; для них головне в житті — заробити, ще й багато, якнайбільше!.. Фінікійці — як вода: багато приносять, і багато забирають, і просочуються всюди. Треба давати їм якнайменше і пильнувати, щоб вони не пролазили до Єгипту тихцем крізь шпари.
Коли їм добре заплатиш і пообіцяєш ще більшу винагороду, вони будуть чудовими вивідувачами. Те, що нам відомо про таємний рух в Ассірії, ми знаємо від них.
— А євреї? — тихо спитав царевич, опускаючи очі.
— Це народ кмітливий, але всі вони похмурі фанатики й запеклі вороги Єгипту. Лише коли відчують на своїй шиї важку сандалю Ассірії, вони звернуться до нас. Аби тільки не було запізно. Але користатися з їхніх послуг можна… Звичайно, не тут, а в Ніневії та Вавілоні.
Фараон був дуже стомлений. Царевич, прощаючись, упав йому до ніг, а батько обняв його; після цього Рамзес пішов до матері.
Цариця, сидячи в своєму покої, ткала тонке полотно на убрання богам, а її служниці шили й гаптували одяг або робили гірлянди. Молодий жрець перед статуєю Ісіди курив пахощами.
— Я прийшов, — мовив царевич, — подякувати тобі, матінко, і попрощатись.
Цариця підвелась і, обнявши сина, з сльозами мовила:
— Як же ти змінився!.. Ти вже справжній мужчина!.. Я так рідко тебе бачу, що могла б забути твоє обличчя, якби не носила твого образу повсякчас у своєму серці. Недобрий! Я з намісником стільки разів підпливала до твого маєтку, сподіваючись, що ти нарешті забудеш свою образу, а ти виїхав мені назустріч із своєю наложницею…
— Прости… прости!.. — казав Рамзес, цілуючи матір. Цариця вийшла з ним до саду і, коли вони лишилися на
самоті, мовила:
— Я жінка, тому мене хвилює доля жінки й матері. Ти візьмеш з собою цю дівчину, коли поїдеш звідси? Пам’ятай, що галас і рух можуть зашкодити їй і дитині. Вагітним жінкам потрібні тиша й спокій.
— Ти кажеш про Сару? — спитав здивовано Рамзес. — Вона вагітна? Мені вона нічого про це не казала…
— Може, соромиться, а може, й сама не знає, — відповіла мати. — В кожному разі, подорож…
— Та я й не думаю її брати! — вигукнув царевич. — Тільки… чому вона криється від мене… наче дитина не моя?
— Не будь підозріливим, — зауважила мати. — Це звичайна сором’язливість молодих дівчат. А може, вона приховувала свій стан, боячись, що ти її покинеш?
— Адже я не візьму її до свого двору! — перебив царевич так роздратовано, що очі цариці усміхнулись, та вона прикрила їх віями.
— Ну, не треба так жорстоко відштовхувати жінку, яка тебе кохала. Я знаю, що ти про неї подбав. Ми теж дамо їй щось від себе. Дитина царської крові повинна бути як слід вихована і добре забезпечена.
— Звичайно, — відповів Рамзес — Мій первісток, хоч він і не матиме прав наступника трону, повинен посідати таке становище, щоб і я його не соромився, і він не нарікав на мене.
Попрощавшись із матір’ю, Рамзес вирішив поїхати до Сари, і тому повернувся в свої покої.
В серці його боролися два почуття — досада на Сару за те, що вона приховувала від нього причину своєї хвороби, і гордість від свідомості, що він стане батьком.
Він — батько! Це надавало йому поважності, яка наче зміцнювала його становище полководця й намісника. Батько — це вже не юнак, який мусить з пошаною дивитися на старших.
Царевич був схвильований і зворушений, йому хотілося нагримати на Сару, а потім обняти її і обдарувати.
Та, повернувшись до себе, він застав там двох номархів з Нижнього Єгипту, які прийшли із звітами про свої номи. Поки Рамзес вислухав їх, він уже стомився. І, крім того, у нього мав бути вечірній прийом, на який він не хотів спізнитись.
«Знову я не буду в Сари, — думав він. — Бідна дівчина не бачила мене майже дві декади…» Він покликав негра.
— В тебе є та клітка, яку дала тобі Сара, коли ми зустрічали нашого володаря?
— Є, — відповів негр.
