Фараон - Болеслав Прус
Вислухавши це, єгипетський жрець упав ниць перед халдейцем. Потім він подав пурпуровий шарф і серпанкове покривало, показав, де стоять пахощі, і з низькими поклонами покинув підземелля.
Халдеєць залишився сам. Він перекинув шарф через праве плече, закрив обличчя серпанком і, взявши золоту ложку, насипав у неї пахощів, які запалив від лампади перед завісою. Шепочучи якісь слова, він тричі обернувся навколо, і дим від пахощів оповив його потрійним кільцем.
Під час цього дійства порожня печера сповнилася якимсь дивним неспокоєм. Здавалося, що стеля підіймається вгору, стіни розсуваються. Пурпурова завіса на вівтарі хиталася, наче її смикали незримі руки. Повітря заколивалося, ніби в ньому пролетіли зграї невидимих птахів.
Халдеєць розхилив шати на грудях і витяг золоту медаль з таємничими знаками. Підземелля здригнулося, священна завіса раптово смикнулася, а в різних місцях печери з’явилися вогники.
Тоді маг підніс руку вгору і заговорив:
— «Отче небесний, ласкавий і милосердний, очисть душу мою… Пошли на недостойного раба твого благословення і простягни всемогутню руку на душі непокірних, аби я міг виявити силу твою…
Ось знак, до якого я доторкаюся в присутності вашій. Ось — я, що спираюся на поміч божу, я — всевидющий, безстрашний… Я, могутній, викликаю вас і заклинаю… Явіться сюди, слухняні, в ім’я Айє, Сарайє, Айє, Сарайє…»
В цю ж мить звідусіль відізвалися якісь голоси. Біля лампади пролетів дивовижний птах, потім якісь руді шати, потім людина з хвостом, нарешті, півень в короні, який злетів на столик перед завісою.
Халдеєць мовив далі:
— «В ім’я всемогутнього, одвічного бога… Аморуль, Тапеха, Рабур, Латістен…»
Далекі голоси озвалися знову.
— «В ім’я істинного і вічно живого Елої, Архіма, Рабур, заклинаю вас і викликаю… Ім’ям зорі, яка є сонцем, цим її знаком, уславленим і страшним ім’ям бога живого…»
Враз усе стихло. Перед вівтарем з’явився привид в короні, з берлом у руці. Він сидів верхи на левові.
— Бероес! Бероес!.. — вигукнув привид приглушеним голосом. — Навіщо мене викликаєш?
— Я хочу, щоб брати мої в цьому храмі прийняли мене з щирим серцем і прихилили вухо своє до слів, які я приношу їм від братів з Вавілона, — відповів халдеєць.
— Хай станеться так, — мовив привид і зник.
Халдеєць застиг нерухомо, мов статуя, з відкинутою назад головою, з піднесеними вгору руками. Він стояв так з півгодини, в позі, неможливій для звичайної людини.
В цей час відсунувся шматок стіни і до підземелля зайшло троє єгипетських жерців. Побачивши халдейця, який, здавалося, витав у повітрі, спираючись плечима на невидиму опору, вони здивовано перезирнулись. Найстарший мовив:
— Колись і в нас бували такі, а тепер ніхто цього вже не вміє.
Вони обходили його зі всіх боків, доторкалися до задерев’янілого тіла і з тривогою дивилися на його обличчя, жовте й безкровне, як у мерця.
— Може, він умер? — запитав наймолодший.
При цих словах вигнуте назад тіло халдейця поволі випросталося. На його обличчі з’явився легкий рум’янець, і зняті вгору руки опустилися. Він зітхнув, протер очі, мов людина, яка щойно прокинулась, глянув на присутніх і після паузи заговорив:
— Ти, — звернувся він до найстаршого, — Мефрес — верховний жрець храму Пта в Мемфісі. Ти — Гергор, верховний жрець храму Амона в Фівах і найперший сановник у цьому царстві після фараона. Ти, — показав він на наймолодшого, — Пентуер, другий пророк храму Амона й радник Гергора.
— А ти, без сумніву, — Бероес, верховний жрець і мудрець вавілонський, про прихід якого нам було сповіщено ще рік тому, — відповів Мефрес.
— Правду кажеш, — мовив халдеєць.
Він обняв усіх по черзі, а вони схилили перед ним голови.
— Я приношу вам великі слова з нашої спільної вітчизни, що зветься мудрістю, — казав далі Бероес. — Вислухайте їх і чиніть далі як належить.
На знак Гергора Пентуер ступив у глиб підземелля і приніс три стільці з легкого дерева для старших і низький табурет для себе. Сівши неподалік від лампади, він витяг з-за пазухи маленький стилет і табличку, покриту воском.
Коли всі троє сіли, халдеєць почав:
— До тебе, Мефресе, звертається найвища колегія жерців у Вавілоні. Святий стан жерців у Єгипті занепадає. Багато з них загрібають гроші, грішать з жінками і провадять життя серед утіх. Мудрість занедбана. Ви не маєте влади ні над невидимим світом, ні навіть над власними душами. Деякі з вас утратили вищу віру, і для ваших очей закрите майбутнє. Діється навіть гірше: багато жерців, відчуваючи, що сили їхнього духу вичерпані, стали на шлях облуди й спритним ошуканством обманюють простаків.
Найвища колегія каже так: якщо ви прагнете повернутися на праведну путь, Бероес залишиться з вами на кілька років, щоб іскрою, принесеноюзвеликого вавілонського вівтаря, розпалити священний вогонь над Нілом.
— Все нехай буде так, як ти кажеш, — відповів засмучений Мефрес. — Зостанься з нами на кілька років, щоб наша молодь могла навчитися твоєї мудрості.
— А тепер до тебе, Гергоре, слова найвищої колегії. Гергор схилив голову.
— Занедбавши великі таємниці, ваші жерці не спостерегли, що для Єгипту надходять недобрі часи. Загрожують вам внутрішні чвари, які може віддалити лише доброчинність і мудрість. Але ще гірше буде, якщо ви в ближчі десять років розпочнете війну з Ассірією, бо її військо розгромить ваше, прийде на береги Нілу й знищить усе, що існує тут споконвіків.
Таке зловороже розташування зірок, яке сьогодні тяжіє над Єгиптом, трапилося вперше за чотирнадцятої династії, коли вашу країну перемогли і розграбували гіксоси. Втретє воно повториться через п’ятсот або шістсот років — з боку Ассірії й народу парсуа, який живе на схід від Халдеї…
Жерці слухали вражені. Гергор пополотнів, у Пентуера випала з рук табличка! Мефрес конвульсивно стискав амулет, що висів у нього на грудях, і пересохлими губами шептав молитву.
— Отже, стережіться Ассірії, — вів далі халдеєць, — бо нині її час. Жахливий це народ!.. Він зневажає працю й живе війною. Полонених саджають на палі або здирають із них шкіру, знищують здобуті міста, а людей забирають в неволю. Відпочинок у них — полювання на хижих звірів, а розвага — стріляти з лука в бранців або виколювати їм очі. Чужі храми вони перетворюють на руїни, посуд богів вживають на своїх бенкетах, а жерців і мудреців роблять своїми блазнями. Стіни вони оздоблюють шкірою живих людей, а столи — скривавленими головами ворогів.
Коли халдеєць замовк, озвався достойний Мефрес.
— Великий пророче! Ти сповнив жахом наші душі, але не вказуєш нам порятунку. Може бути,
