Химера - Михайло Савович Масютко

Коли я зайшов за викликом у райвідділ емґебе, то побачив перед собою начальника цього відділу, а біля нього двох емґебістів у сорочках із закачаними рукавами. Один із них запитав начальника:

— Ето он?

— Он, — була відповідь.

Мене відразу ці двоє збили з ніг і, вхопивши за волосся, потягли вздовж коридору. В порожній кімнаті, куди вони мене затягли, почали бити по руках. Один бив дулом від карабіна, другий держаком від лопати. Коли мої руки від болю безсило повисли, я зрозумів, навіщо вони б’ють по руках: щоб я не міг захищатися від їхніх ударів. Після цього били вже де попало, найбільше по голові. Може, від того я стратив пам’ять тепер, — сказав мій друг, ніби виправдовуючись переді мною. — Волосся на голові вирвали все.

А на другий день мене повели на допит, поставили під стінку і наказали стояти струнко. Моє побите тіло не витримувало такої напруги, і голова сама хилилася. За кожний нахил голови — удар у підборіддя з таким розрахунком, щоб голова моя билася об стінку. Так було довго. Тоді запропонували підписати протокола. Я відмовився його підписувати. Катування посилилося.

Моє тіло вже не відчувало болю при ударах, воно все набрякло. Очі заплили так, що я перед собою нічого не бачив, і коли мені треба було подивитися на щось, то я пальцями розтягав на очах повіки. Голова моя стала такою, ніби в неї було налито якоїсь рідини; коли я брався за неї руками, то не відчував власного дотику, палець вгрузав, як у подушку.

У райвідділ приїхав обласний прокурор, і мене повели до нього. Крізь щілини набряклих повік мої очі розгледіли людину, що сиділа за столом. Біля нього стояв начальник райвідділу.

— Что ето с вамі, маладой челавєк? Гдє ваші волоси? — голосом, сповненим співчуттям, запитав мене прокурор.

У рисах обличчя цієї людини мені показалось щось симпатичне і весь він справляв враження інтелігентної людини. Я, довірившись йому, відповів:

— Мене били.

— Білі? Кто?

— А ось він, — сказав я, вказуючи на начальника, — та його підручні.

Прокурор устав, повернувся до начальника райвідділу й, набравшись вигляду обуреної людини, строго заговорив:

— Как ви смєєтє ізбівать заключонних?! Ви знаєте, что за ето наши закони карают тюрмой?! Ви злоупотребляете довєрієм партії і правітєльства! Ви компрометируете наши вєликодушниє органи чека!

Начальник стояв перед ним, витягнувшись струнко. А коли прокурор закінчив, голосно відрапортував:

— Таваріщ палковнік! Він бреше. То його ворони обскубали.

Прокурор вийшов з-за столу і, повільно ступаючи, підійшов до мене. Він взяв мене рукою за підборід дя.

— Так что ж ти брешеш? Кто тебя біл?

— Я правду кажу.

Прокурор розмахнувся й ударом в обличчя звалив мене з ніг.

— Кто тебя біл?! — не даючи підвестися, бив мене ногами прокурор.

— Кто?!

— Мене ворони обскубли, — ледве вимовив я.

— То-то, — задоволено промовив прокурор, витер руки хусткою і, посміхаючись до начальника, відійшов від мене.

Мене замотали у плащ-накидку та обв’язали шнурами так, що я міг тільки дихати й дещо бачити, винесли на подвір’я і вкинули в сани. По боках сіло четверо емґебістів. Мене везуть до Львова — сказали мені.

— Там уже в усьому признаєшся, — додав на прощання начальник.

Дорога вела через ліс. Та лісом їхали не довго. Зненацька лісову тишу порушили автоматні постріли. Мої конвоїри падали, хапаючись за животи і за груди. На дорозі з’явилися повстанці з тризубами на шапках. Вони спинили коні і пострілами добивали стогнучих емґебістів. Хлопці підбігли до саней і розв’язали мене. Я опинився серед своїх у просторій криївці. Мене частували спиртом і солониною. Підживившись, я розповідав про страхіття, які пережив, а повстанці мовчки слухали.

— Нікого не видав? — спитав мене один.

— Ні.

— Молодець.

Серед повстанців нікого, із знайомих мені не було, та вони знали добре тих провідників, яких я знав.

— Що будеш робити тепер? — запитав мене старший. — Може, поїдеш на схід, де тебе ніхто не знає? Ми дамо тобі документи.

— Ні, я буду з вами, — відповів я.

Мені дали автомат.

Наступного дня підійшов до мене провідник.

— Я хочу подати хлопців до нагороди за твоє визволення, — сказав він мені. — Підпиши ось цього протокола.

Я підписав. А незабаром до криївки вскочив повстанець і голосно викрикнув:

— Нас винюхали пси! Треба тікати.

— Відступати організовано! — скомандував провідник.

Ми відступаємо лісовими хащами, але на нас безперервно напосідають. На моїх очах падають мої визволителі, стогнучи й хапаючись за животи й за голови.

— Розпорошуйтесь! — командує провідник, і ми почали розбігатися в різні боки.

Я вибрав собі місце під крислатою ялиною, звідки добре було видно атакуючих емґебістів. Ліг під дерево та прицілився у своїх мучителів.

Але автомат не вистрілив. Як я не сіпав його, він уперто не хотів стріляти. Раптом я відчув на своїй спині чужі коліна, а на своїх руках чужі руки.

— Таваріщ камбат! Живова паймал! — вигукнуло над моєю головою.

І я знову опинився в районному відділі емґебе.