Матусин оберіг - Світлана Талан

Я уявляла, що зможу зробити тобі приємність принаймні раз на рік у твій день народження, а сьогодні вперше в мене виникли сумніви. Нині, Олесю, тобі вже дев’ятнадцять, ти – доросла дівчинка, тож можемо говорити нарівні. Ти вже розумієш, що я померла, і, мабуть, здогадуєшся, у яких муках. Ні, не хочу про це! Незабаром я звільнюсь від пекельних фізичних мук, і смерть стане моїм порятунком. Я надто сильно тебе люблю, і ці листи мали б стати доказом цього. Чому я засумнівалась? Просто уявила, що тато колись приведе в дім іншу жінку, яка займе моє місце. І це природно – він іще молодий чоловік. Не знаю, чи буде та жінка піклуватися про тебе, але любити тебе, як рідну, звичайно, не зможе. Але ти маєш ставитися з розумінням до вибору тата, а я щороку нагадуватиму своїми листами про свою любов до тебе, моя донечко. І чи це правильно? Можливо, ти б звикла до мачухи швидше, якби я не нагадувала про себе? Кажуть, що померлих потрібно відпустити й дати їм спокій. Я ж своїми листами всі ці роки була поруч із тобою, моя донечко. Мені так хотілося, щоб ти не відчувала себе самотньою й позбавленою материнської любові! Зараз я вже засумнівалася, чи мої поради тобі стануть корисними. Усе не передбачиш, і правильну пораду може дати той, хто знає ситуацію в потрібний момент. Я ж лише можу уявити, як ти будеш жити. До речі, щодо уяви. Усі ці дні, коли я пишу листи, намагаюсь уявити, яка ти будеш у десять, п’ятнадцять, двадцять років. Найжахливіше, що твій образ дорослої дівчинки – лише в моїй уяві. Усвідомлювати це, м’яко кажучи, не дуже приємно, краще б я тебе бачила поруч… Доню, вибач. Хотіла ще якісь дати поради, але, напевно, мої хвороба та біль затуманюють свідомість. Маю надію, що завтра в мене вистачить сил написати останнього листа. У нього я вкладу маленький талісман, який тобі допоможе в найтяжчу хвилину, у час випробувань. Який? Нехай це залишиться таємницею на рік, а зараз пробач, моя найкраща у світі дівчинко, якщо мої листи не допомогли, а, навпаки, зашкодили тобі. Я щиро хотіла тебе підтримати. Вибач, якщо не зможу завтра написати востаннє. Люблю тебе! І будь щаслива!»

Олеся кілька разів перечитала лист.

– Моя хороша, найкраща мамо! – тихо промовила вона, притуливши лист до щоки. – Твої листи допомагали мені всі ці роки, тож немає за що вибачатися. Не знаю, як би я жила без них! Незабаром я сама стану мамою й буду любити свою дитину так, як ти мене.

Олесі так защемило в грудях від того, що не можна зараз поговорити з матір’ю! Вона думала про те, що якби ненька зараз була жива, то все було б інакше. Як саме – дівчина не знала, але була впевнена, що такої прикрості в житті не сталося б. А якби було тяжко, то лише на маминому плечі можна порадитися, виплакатися й не хвилюватися, що тебе не зрозуміють. Зараз вона сама вирішує, як жити далі. Дівчина обрала свій шлях, можливо, і хибний, але хто дасть пораду? Хто вислухає, зрозуміє, утішить і порадить?..

У день весілля Олеся була бліда й невесела. Сумними очима вона розгублено дивилася навколо, ніби не розуміючи, що з нею відбувається. Їй самій здавалося, що то не вона, а якась чужа й не знайома їй дівчина у весільній сукні поруч із названим братом, а сама вона лише спостерігає за дійством здалеку. Гарна, молода, з легкою косметикою на обличчі, з незвичною зачіскою, легкою фатою, у сукні з відкритою спиною, стоїть сумна поруч із парубком у новенькому костюмі. Ось ця дівчина з сумними синіми очима ставить підпис, потім чоловік торкається губами її вуст, які застигли й навіть не поворухнулися. Потім дівчина з чоловіком виходять надвір для фотографування, і вже фотограф дивується, чому наречена така сумна й бліда. Він без упину клацає своїм фотоапаратом, бігає навколо пари, намагаючись знайти вдалий ракурс для знімка – і все марно: важко знимкувати печаль на весіллі. Родичі та близькі невеликим натовпом ідуть до ресторану. Там грає музика, наречених вітають, але ту дівчину в білій сукні ніщо не радує. Вона не їсть, не п’є і здається просто уособленням смутку.

«Коли все це закінчиться?» – думала Олеся, коли Костя запросив її на танець. Він щось нашіптував їй на вухо, а вона не хотіла нічого чути. До того ж, від нього тхнуло спиртним, і Олеся вимушена була постійно відвертатися. Добре, що поруч Карина. Час від часу під столом подруга брала її за руку, і тихе потискання трохи заспокоювало.

Після півночі гості викликали таксі й роз’їхалися по домівках. Олеся, Костя та Карина також повернулись у квартиру. Для подруги вони заздалегідь перенесли на кухню невеликий розкладний диванчик. Стало тісно, але можна було на день його складати, і з’являлось вільне місце. Карина допомогла Олесі зняти весільне вбрання, спитала, чи буде розбирати подарунки.

– Ні, якось потім. Я в душ, – стомлено відповіла Олеся. Коли вона повернулася, Костя вже постелив постіль і чекав на неї. Олеся мовчки лягла поруч.

– Олесю, моя кохана, моя люба! – гаряче зашепотів він. – Нарешті ми разом! Я стільки часу на це чекав!

Він обсипав її тіло цілунками, але дівчина лежала непорушно. Чоловік хотів зняти з неї нічну сорочку, але вона рукою її притримала, і він не став наполягати. Костя розсунув її ноги – вона не противилася, але жодної емоції не проявила, коли він оволодів нею. Коли, важко дихаючи, стомлено відкинувся поруч, вона мовчки підвелася й пішла до ванної кімнати.

– Чому, Олесю? – спитав він, коли дівчина повернулася й лягла поруч. – Не можеш мене пробачити?

– …

– Я зроблю все можливе й неможливе, щоб ти мене покохала.

– …

– Тобі було неприємно?

– Ти оволодів моїм тілом, але душа… Вона лишилася вільною, нею ніхто не може заволодіти, – тихо промовила Олеся й повернулася до нього спиною.

Розділ 32

Олеся жила спогадами. Вони приходили до неї на роботі. Не покидали в ліжку, коли нею оволодівав чоловік. Тоді Дівчина заплющувала очі й уявляла, що близькість не з Костею, а з коханим. Лише так вона рятувалася від реальності, хоча й розуміла, що все це – самообман. Коли була вільна хвилинка, вона виходила надвір, сідала десь у тихому місці на лавку і вдихала запах весни. Але повітря, наповнене ароматом квітучих