Матусин оберіг - Світлана Талан

– Що там?

– Продукти. Надовго вистачить.

– Крадені?

– Націоналізовані! – посміхнувся він.

Товариш Кості заніс ще одну важку коробку, іншу, трохи меншу, витер піт із чола.

– Ходімо занесемо твої й поїдемо до мене розвантажувати, – сказав Льоха Кості.

Олеся пішла в кімнату, а чоловіки занесли ще кілька коробок. Вона не пішла їх розбирати.

– Не можу навіть доторкнутися до краденого, – сказала.

– Мені вони також не потрібні, – сказала Карина.

Увечері Костя сам розклав награбовані продукти на полиці та в холодильник, зайшов до кімнати. Олеся не повернулася до нього, лежала на ліжку з відреченим поглядом. Він зняв форму, акуратно розвісив її на спинці стільця, сів біля Олесі.

– Зараз такий час, Олесю, – сказав він.

– Час грабувати й убивати?

– Накажеш мені сидіти склавши руки вдома?

– Краще вже так, ніж убивати людей.

– Не людей, а ворогів: нациків, укропів і правосєків.

– Ти – злочинець, і за все доведеться відповідати.

– Якщо доведеться, то відповім! – нервово сказав він. – Ти не лізь у мої справи!

– Тоді поясни мені, як жити поруч із убивцею?

– Не перебільшуй, я нікого не вбивав. Мені будуть платити великі гроші, і я не гнутиму спину в автомайстерні. Житимемо, як люди!

– Я взагалі не знаю, як житиму, – сказала Олеся й розплакалася.

Костя втішав її, але марно. Олеся довго й гірко плакала, уткнувшись лицем у подушку. Коли заспокоїлась, мовила:

– Мені соромно буде виходити на люди. Ти це розумієш?

– Прийде час, і ти пошкодуєш про такі слова. Ще пишатимешся мною!

– Ніколи цього не буде! – карбуючи кожне слово, сказала вона.

Карина кілька тижнів поспіль намагалася знайти собі бодай якусь роботу, та марно. Місто було вщент наповнене бойовиками, які почувалися справжніми господарями. Крамниці, супермаркети, підприємства – усе припиняло роботу. Щось «націоналізовувалось» або відбиралось «на пользу молодой республіки», хтось зміг вчасно зачинитися, залишивши табличку на дверях «Зачинено на ремонт». Місто швидко порожніло. Особливо стало безлюдно, коли в червні почалися бойові дії. Тривожні події бентежили містян чи не щодня. Точилися бої за Луганський аеропорт, бойовиками було збито літак Ан-26 з ПЗРК, від серії вибухів гинули мирні жителі. У Луганськ зайшла колона «Градів» з Росії.

– Олесю, у місті небезпечно, – сказав Костя. – Ти маєш виїхати звідси.

– Куди?

– Хоча б додому.

– Я хочу виїхати на вільну від бойовиків територію, – заявила Олеся.

– Куди?! Та тебе ж одразу нацики заарештують як дружину бойовика! Ти про це подумала?

– Я хочу з Кариною звідси виїхати, – повторила Олеся. – Я тут або загину, або задихнуся без свободи.

– Хочеш до свого коханця?! – Костя оскаженів. – У Сєвєродонецьк захотілося?!

– Ні, туди не можна ще – там такі ж бандити, як і ти. Олеся подумала, що якби не була вагітна, то він, напевно, ударив би її. Костя кричав, що він її не відпустить до фашистів, і вона мовчки дослухала його до кінця.

– Ти все сказав? – спокійно промовила вона.

– Усе!

– Тоді скажу я. Безпечно там, де нема АТО. Я можу виїхати, наприклад, до Харкова. Хто знає, чия я дружина? До того ж, буду не сама, а з Кариною.

– Ти поїдеш додому, у Станицю, наполягаю! – сказав він. – Якщо не захочеш – силою потягну.

Олесі стало зрозуміло, що він не жартує, й опиратися було марною справою.

В один день усі разом роз’їхалися в різні боки з найманої квартири. Костя зібрав Олесині речі, провів її до автобуса, і вона поїхала додому. Карина повернулась у будиночок, який лишила їй бабуся. Він був невеличкий та старий, але ще не зруйнований снарядами. Останнім свої речі забрав Костя. Куди він переїздить, не знали ні Олеся, ні Карина.

Олеся давно не була вдома. Їй не хотілося бачити сусідку, а ще більше – Ніну. Раїса Іванівна кинулася до неї, обіймала, називала донечкою. Дівчина навіть не знала, чи справді жінка рада її бачити, коли вона стала її невісткою, чи то напускне задоволення. Утім, їй було все одно. Вона раділа зустрічі з батьком. Чоловік помітно постарів, став сумнішим. Коли залишався наодинці з донькою, часто згадував покійну дружину та плакав.

– Нема таких людей, як була Яна, – казав він, утираючи непрохані сльози. – Золота була людина! Я так її любив! Якби можна було все повернути!

Олеся його втішала й знала: батько вже шкодує, що одружився з жінкою, яка є повною протилежністю його першої дружини. Донька запропонувала батькові сходити разом на кладовище, і він погодився. Коли Олеся прибрала могилку і поклала квіти, сказала чоловікові:

– Тату, я відійду, а ти поговори з мамою, тобі стане легше.

– Справді? – чомусь спитав він, але лишився.

Олеся відійшла на певну відстань й оглянулася – чоловік припав грудьми на могильну плиту й плакав. Вона йшла поволі, чекаючи на батька. Він наздогнав її й подякував.

– І справді ніби камінь з душі звалився, – сказав доньці.

– Ти можеш ходити до неї, коли буде тяжко на душі.

– Так, – погодився він. – Я все Яні розказав, і знаєш, вона мене зрозуміла… Мені так здалося.

– Не здалося, а так і є, – запевнила його донька.

Олеся мала поговорити з мачухою, і ввечері випала слушна нагода. Вони всі разом вийшли надвір, коли сонце вже пішло на відпочинок, але в хаті все ще було душно і стояло сперте повітря. Сиділи в садку, коли Олеся сказала, що їй потрібно поговорити з батьками щодо Кості.

– Раїсо Іванівно, прошу вас, вислухайте мене та зрозумійте, – почала вона розмову.

– Доню, можеш мене називати мамою, – лелійним голоском проспівала жінка.

– Вибачте, але не можу.

– Чому? Ви ж із Костиком тепер мої діти.

– У мене була мама, і я її добре пам’ятаю. Тож про Костю. Ви знаєте, що він вступив до лав бойовиків?

– Звичайно! Аякже, знаю! Костя вчинив правильно, хоча тепер мені нема спокою ні вдень ні вночі, – зітхнула жінка. – Але що вдієш? Час такий настав, що треба відстояти свою землю.

– Від кого її боронити?

– Від фашистів і бандерівців! Ти ж не хочеш, щоб вони сюди прийшли й усіх нас, російськомовних, перестріляли лише за мову?

– Повна дурня! Раїсо Іванівно, тату, повірте, що ці території будуть звільнені від бойовиків. Що тоді він робитиме? Тікатиме до Росії? Він опиниться за ґратами як зрадник. Ви ж цього не хочете?

– Такого ніколи не буде! –