Матусин оберіг - Світлана Талан

– Скільки я тобі завинила? Порахуй, я все поверну!

– Я від душі! А ти…

– Ніно, я вдячна тобі за те, що ти мені допомагала, – уже спокійніше промовила Олеся. – Але те, що ти зробила тоді… Це не можна пробачити. Ти зламала моє життя. Гроші можна заробити, повернути борг, а життя назад не повернеш. Тож віднині я тебе не знаю, а ти – мене. І нехай наші шляхи більше ніде не перетинаються!

Дівчина кинула на Ніну презирливий погляд і пішла не оглядаючись.

– Не зарікайся, Олесю! – почула позад себе.

Олеся знала, що незабаром додому прийде Костя. Вона не хотіла його ні бачити, ні чути, тож узяла з дому сапку, нарвала в садку тюльпанів і пішла на кладовище. Дівчина згребла торішню суху траву, почистила сапкою навколо могили, поклала квіти, привіталася з матір’ю. Вона довго не наважувалася розповісти про свої біди, сиділа навпроти пам’ятника й мовчки дивилася на портрет. Їй здавалося, що цього разу мати її засуджує й дивиться на неї з докором і сумом. Зрештою, Олеся все розказала – і ніби легше стало на душі.

– Матусю, не засуджуй мене, прошу тебе, – говорила стиха. – Знаю, що сама в усьому винна. Не потрібно мені було йти до Ніни того вечора. Та якби ж я знала, що мене зрадять ті люди, які були поруч зі мною! У підступності та підлості Кості я не сумнівалася, але Ніна… Я не очікувала від неї такого. Можливо, вона й справді не хотіла, щоб так сталося, але навіщо підсипала мені снодійне? Чи не простіше було б просто шепнути мені на вухо прохання піти додому? Мамо, я так заплуталася й не знаю, що мені робити. Знаю лише одне: мій щасливий світ був зруйнований тієї ночі. А як жити далі? Позбутися небажаної вагітності? Не мовчи, мамо, порадь, що мені робити. Благаю!

Сльози котилися без упину по її щоках. То були сльози відчаю й безпорадності. Рішення мала прийняти вона сама, бо поруч неї не було рідної людини, яка б допомогла, порадила, заспокоїла. З нею завжди Карина, добра, лагідна й вірна подруга, але ж вона все одно не рідна. Олеся розуміла, що не має права на помилку, бо один хибний крок – і своє майбутнє може зруйнувати власними руками. Вона не хотіла думати про те, що назавжди втратить Ігоря. Покохати так уже ніколи нікого не зможе. Незабаром прийде час відкривати передостанній лист від матері.

– Матусю, ти завжди мені допомагала порадами, – промовила Олеся, – тож вірю, що й у цьому листі знайду відповідь на всі свої питання. Ще раз прошу тебе: вибач мені! Якщо навіть я не справдила твоїх надій.

Олеся попрощалася з мамою й повернулася додому. Костя вже прийшов з роботи й купався в душі. Вона непомітно прослизнула у свою кімнату, щільно зачинила за собою двері. Доньку покликав вечеряти батько, але та сказала, що не голодна, і не пішла. Вона прислухалася до того, що відбувається в хаті. Було чути стишені голоси на кухні, брязкання посуду, потім мачуха з батьком пішли спати у свою кімнату. Стало тихо. Олеся зачекала ще з півгодини й хотіла зателефонувати Карині, але телефона в сумочці не було.

«Здається, я його не викладала», – подумала вона й висипала геть усе з сумочки на стіл. Мобільника не було. Олеся подумала, що надто схвильована, збентежена й розгублена, тож, можливо, діставала його й забула, де поклала. Карина буде хвилюватися, та й Ігор може зателефонувати, тож потрібно було знайти мобільний. Дівчина навшпиньки підійшла до дверей, прислухалася – тиша. Вона прочинила двері, вийшла й одразу побачила названого брата. Він сидів навпочіпки біля грубки, підкладав туди дрова.

– Ніч обіцяє бути прохолодною, – сказав він, – тож вирішив трохи протопити, щоб ти не змерзла.

– Не бачив мій мобільник?

– Олесю, ти подумала над моєю пропозицією? – замість відповіді запитав Костя.

– Що ти маєш на увазі? – уточнила дівчина.

Вона стала навпроти нього, спершись спиною на одвірок.

– Наше одруження. Забула? Не думаю.

– Не сміши мене, – Олеся сумно всміхнулась.

– То ти згодна чи ні? Мені потрібна конкретна відповідь.

– Ні! Ні й ще раз ні! Конкретний який!

Костя вкинув поліно в грубку, і вогонь жадібно лизнув його червоним язиком. Чоловік повернув голову, затримав на дівчині погляд – вона його не витримала, потупилась у підлогу.

– Чому, Олесю? – запитав він.

– Я тебе не те що не люблю – ненавиджу! І ти це знаєш!

– Його кохаєш?

– Так! Я кохаю іншого.

– А він тебе?

– І він мене. Задоволений?

– А в мене є деякі сумніви.

Костя зробив паузу. Його остання фраза спантеличила Олесю. «Може, Костя знає те, чого я не знаю?» – майнула в неї думка.

– Останній раз запитую: підеш за мене? – запитав він.

– Ні-ко-ли!

– А як же дитина? Буде рости без батька?

В Олесі все обірвалося всередині від почутого.

– Яка… дитина? – спитала вона впалим голосом.

– Наша, Олесю, наша дитина.

Він дізнався! Але як? Дівчина нікому про свою вагітність не говорила, навіть Карині, та й сама дізналася нещодавно.

– Ось! – Костя показав тест на вагітність. – Я випадково знайшов у смітті. Здогадатися, чий він, було неважко.

– Ти нишпорив у смітті? – вона іронічно посміхнулася. – То не твоя дитина, заспокійся.

– А я знаю, що моя. Наша з тобою дитина. У неї має бути повноцінна родина. Тож як, Олесю? Поберемося?

– Ти вже чув мою відповідь. Тепер відчепишся? Даси мені нарешті спокій?!

Костя дратував Олесю завжди, а зараз і поготів.

– Ти будеш жити зі мною в спокої. Я ніколи тебе не ображу. Обіцяю! – сказав він.

– Усе! Розмову скінчено! Де мій мобільник? Я не знаю, де його приткнула, а мені потрібно зробити дзвінок.

– Йому?

– Нехай і так.

– Я вже це зробив за тебе. І навіть фото цього тесту скинув йому. Це ж перша звістка про нашу дитину. То чому б не порадіти Ігореві з нашого щастя?

– Що?! Що ти зробив?!

Олеся оскаженіла від гніву й ладна була роздерти Костю на шмаття.

– Так, я знайшов твій мобільник і запросив Ігоря на наше весілля. Навіщо тобі морочити хлопцю голову? Нехай знає правду!

– Ти… Ти… Тварюка!