Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

  Як там розвивалися події – в подробицях не знаю, але, коли я примчала на місце конфлікту, очам моїм відкрилася картина із  сучасного фільму жахів. Вся вбиральня була сильно заляпана кров’ю. Як я без свідомості не гепнулася – не знаю. Біля вікна, притиснувшись до батареї, стояли на смерть перелякані «секунданти»  Гени. Сам  Гена з розбитим до стану давленої журавлини носом, перебував у тяжкому нокдауні в кутку однієї з кабінок. Посеред туалетної кімнати зі  скаженими, виряченими  очима, стояв мій Юра. Кулаки його хоч і малі, але носили сліди  потужної роботи з відновлення справедливості. Я швидко розставила  всі події  по поличках і тверезо  пояснила  завучу та  директору, які примчали разом з медичкою, що в даній ситуації Юра оборонявся – троє амбалів на одного  маленького Юру!

   Юра чекав звинувачень, як мінімум повчань з мого боку. Але я витерла його кулаки вологими серветками, замазала подряпини зеленкою, де треба наклеїла пластир, сказала, що він молодець і  відправила на урок. А сама пішла допомагати медичці приводити до тями постраждалого  Гену та  його помічників. На щастя, у мене було в цей  момент «вікно» в розкладі.  Гена терпляче  зносив процедури медички. Не пожалівся, не висловив жодного обвинувачення, напевне, усвідомлюючи свою провину. Після цього медичка викликала швидку. Гену доправили у лікарню – потрібно було зробити рентген. На щастя, переломів не виявили.

  Шила в мішку не втаїш. З того часу навіть одинадцятикласники стали з повагою та деякою  опаскою ставитися до невеличких на зріст учнів. А під час чергувань мого класу в школі завжди панував порядок, який  регулярно порушували тільки самі чергові.