Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

Канадські  психологи довели прямий 
зв'язок між дитячими іграми та майбутніми 
професіями цих дітей…
(З наукової статті)

   Я стояла  біля  кіоску «Союздруку»  вже  десять хвилин і не зводила  очей з іграшки, яка багатьом людям  точно  здалася б дивною.

   Я прийшла сюди, в інший кінець міста, якраз о тринадцятій годині п’ять хвилин. Я  прийшла невчасно… Тільки-но почалася обідня  перерва, тому продавчиня  зачинила кіоск і помчала додому обідати. Інша дівчинка на моєму місці розвернулася б і пішла  додому. Тільки не я.  У мене була ціла година, щоб  перепочити з дороги, адже довелося йти аж сорок хвилин,  і помилуватися … дерев’яними  парточками.  Саме так. Маленькі  шкільні парти, зроблені з дерева і пофарбовані  зеленим кольором.  Ця іграшка називалася «Шкільний набір».  Парточок  було п’ять, і вони  були безладно накидані та  запаковані в целофановий прозорий кульок,  що, своєю чергою, був незграбно кинутий на вітрину кіоску.

  Я уявляла, як посаджу за ці мініатюрні парточки  своїх  маленьких  ляльок-пупсиків і буду  гратися в цікаву гру «школа».  До цього я  вже  гралася так, але мої  ляльки сиділи за звичайними книжками, які виконували роль парт. Виготовлені маленькі зошити  лежали  перед кожним таким учнем-іграшкою, а поруч знаходився неодмінний  атрибут – олівець довжиною всього у три сантиметри. Навмисне  обрізала  олівці, щоб вони були малими, а отже,  відповідали за розміром малим учням. Я любила  гратися в гру «школа» і вчити ляльок та звірят, яких у моїй дитячій колекції було чимало. 

     Мій ідеально створений  уявою світ одного дня  дав тріщину.  А все тому, що  якось, повертаючись з бібліотеки, яка знаходилася  в іншому кінці міста, я помітила в кіоску набір з п’яти зелених парточок. Це ж цілий клас  зі справжніми партами! Як мені  тоді здалося, вони були недосяжними, адже коштували  аж п’ятнадцять карбованців. Рожева етикетка з ціною вбивче впадала в очі, розбиваючи мою кришталеву мрію на малесенькі друзки. П'ятнадцять карбованців! На ці гроші тоді  можна було  жити тиждень. Я розуміла, що  мені ніхто таких  грошей ніколи не дасть, щоб купити  дуже бажану, але все ж  іграшку. Розуміючи це, я кожного разу, йдучи з бібліотеки, завертала до кіоску  й милувалася  на вітрині  поки що недосяжними  для мене   іграшками. І кожного разу, підходячи до скла, я боялася, що вже не побачу парточок, бо їх хтось купить. Напевне, не тільки мені вони здавалися дорогими, бо час йшов, а  їх не купували… слава Богу!

  Тепер у мене в кишені лежали ці заповітні  п'ятнадцять карбованців – подарунок бабусі на день народження. Вона мені  простягла гроші й  сказала:

- Купиш, дитино, що захочеш!

   Для мене  і досі  залишається таємницею, чому бабуся  дала не десять, не двадцять, а саме стільки, скільки  потрібно було для купівлі парточок, - п'ятнадцять  карбованців. До цього бабуся купувала  сама мені подарунки, і ніколи не давала грошима. А тут такі інвестиції в мою мрію… Можна було купити все, що я хотіла.  А що я хотіла? Я хотіла всі ці останні  три місяці тільки  зелені дерев’яні парточки.

  Я дочекалася продавчині, купила  набір парточок,  вдома розставила їх і довго гралася в школу.  Напевне, ніколи я не була  більш щасливою, аніж тоді. Приємно, коли збуваються мрії. Особливо, коли тобі тільки  десять років…