Практична педагогіка - Ксенія Демиденко
— Соня Костянтинівно, а хочете, я вас влаштую завучем у приватну школу на Печерську? У мене там директор знайомий, - запитав Едік, вкотре присівши біля мене.
— У неї нормальна робота у шикарній школі. Не піде вона до твоєї приватної, ага, Соня? - звідкись виріс Вовка. Коли я за пів години до цього тихенько спитала його, навіщо він влаштував цей цирк із непорозумінням щодо нашого шлюбу, Вовка відверто зізнався, що не хотів бути на цьому святі особливим, а хотів бути просто одним із однокласників. Я зрозуміла, але тепер настав момент, коли замовчати наш шлюб було неможливо.
— А ти б не ліз, - знову два лідери збиралися сваритися. І я зрозуміла, що настав час виводити всіх зі стану суцільного незнання. – Вона сама вирішуватиме. Може, з чоловіком порадиться, але не з тобою так точно. Ти ж їй не чоловік?
У залі запанувала тиша, коли я голосно сказала:
— Чоловік, Едік! Уже шість років, як чоловік!
Це як фінал п'єси «Ревізор» – німа сцена. А далі – вибух оплесків та привітання. І тільки в очах Новікової Лєни та Едіка – неприхований смуток. Двоє безнадійно закоханих назавжди втратили ілюзію та надію.
— Ні, ну ми знали, що він вам подобається, але щоб заміж за нього ..., - Едік не знаходив слів для того, щоб сформулювати свою лавину думок, вихор почуттів, що його охопили. – І не шкодуєте?
— Якби повернути шість років назад, я зробила б так само, - запевнила Едіка, а разом з тим і всіх, хто уважно слухав.
— Та куди б ти ділася? – Вовка обійняв мене і потіг на естраду танцювати.
Як завжди, Вовка мав рацію: я не хотіла, щоб ця ніч закінчувалася. І коли я по одному на ранок проводжала своїх колишніх учнів, вони обіцяли мені, що будуть дзвонити, забігати в гості, і наступного року цього ж дня ми так само зберемося. Домовилися, що такі зустрічі стануть традицією. Вовка обіцяв, що збере всіх неодмінно якщо не наступного року, то через рік – точно!
Останнім йшов Едік. Поцілувавши мою руку й потиснувши Вовчину, він побажав нам довгих років разом і менше розчарувань.
— Я завжди тобі заздрив, Титаренко. І тепер – теж. Ти хоч розумієш, як тобі пощастило? - він був п'яний, тому говорив те, що думав.
— Не сумнівайся, я здатен оцінити ступінь мого везіння, - запевняв Вовка, ніжно гладячи мою спину своєю правою рукою, а Едіку показуючи світлини наших Машки і Дашки.
О шостій ранку до ресторана під'їхало таксі (свою машину Вовка залишив удома, знаючи, що питиме) і водій чемно запросив нас із Вовкою до салону, а подарунки з квітами завантажив у багажник.
— Боже, скільки троянд! Що я з ними робитиму? – скоріше питала у себе, ніж у Вовки. Але він нагадав:
— Варення звариш. Досвід уже є.
— Куди їдемо? - запитав водій таксі.
— Поїдемо за дівчатками до мами? - наївно запитала я Вовку, але по блиску в очах зрозуміла, що найближчі години ми проведемо в ліжку.
— Ні, Соня, програма трохи інша, - запевнив Вовка.
— Добре. Така програма мене також влаштовує. Поїхали, - погодилася я і назвала нашу адресу.
— Як добре, що ти розумієш усе навіть за поглядом, Соня Костянтинівно. За що я тебе й люблю, – похвалив Вовка.
— І чого це так офіційно? Соня Костянтинівна? – здивувалася я.
— Спогади навіяли. Колись ти мене лаяла за те, що я називав тебе просто Сонею, пам'ятаєш? - повертав мене в минуле Вовка.
— Чудово пам'ятаю! Але таке враження, що це було не зі мною. І в іншому житті. А за подарунок – дякую!
— Я ще не подарував, - здивувався Вовка.
— А зустріч класу? – нагадала я.
— Це так, прелюдія. Ти ж хотіла дізнатися, що, хто, як? А подарунок чекає вдома.
— І що це? - найбільше я боялася, що це буде якась тварина. Мені й Багіри з її трьома цуценятами, яких ми ніяк не могли поки що прилаштувати, вистачало з головою.
— Тиждень у Венеції. Ти ж хотіла по каналам поплавати, у палаццо пожити?
— Хотіла, - погодилася, стрибаючи в душі від щастя.
— Так от мрії повинні збуватися, - гордо заявив, і на подяку отримав поцілунок.
Тепер вже точно фінал цієї історії….
Дякую усім, хто читав, ще більше тим, хто коментував.
Сподіваюсь, що роман сподобався.
Хотіла б дізнатися Ваші враження, любі читачі.
Кінець
