Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Це буде пізніше, набагато пізніше. Навіщо Рогніді зараз думати про смерть і небо, коли тут, на землі, так принадно пахне весняне повітря, тіло ще тремтить від пестощів, ласки, цілунків, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнідо! Я покличу тебе з Київ-города…»

— Трелі! — ще раз і вже востаннє промовила Рогніда. — Ні, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русі, — не трел… Рогніда також буде не ті[78], а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…

Рогніда діяла й мислила так, як батьки її й усі далекі предки, що над усе в світі ставили силу, силою добували владу, але скорялись і вірно служили, коли зустрічали когось дужчого від себе.

І ще думала Рогніда про те, що минула ніч не пройде безслідно, що насіння любові, посіяне в цю ніч, дасть свій плід і народить вона сина…

Князь Володимир, виїжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогніду. Темна постать її виразно окреслювалась край стіни дітинця, коли він спроквола спустився з дружиною до Полоті; розгледіти Рогніду можна було й з лодії, що під дужими ударами гребців перетинала зеленкуваті води річки, з півострова, де Полоть зливалась з Двіною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогніду на стіні города.

Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподівано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотів би повернутись назад і бути з нею, зустріти ще одну й ще одну ніч у цьому глухому лісовому городі, пливти й пливти в чарах кохання?

Ні! Скорбота й жаль не турбували в цю вранішню весняну годину молодого новгородського князя, радість, гордість і щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, їхав він на баскому коні до річки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонників, які тут зібрались, зробити упорядок лодіям.

Полки стояли, ждали його слова. Гребці на лодіях уже приготувались до далекого походу, підняли весла. Високо над ними висіло до самих своїх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвеніли, перлами розсипаючись у крутих берегах, весняні води Полоті й Двіни, на луках зеленіли трави, між ними жовтими й голубими озерцями світились квіти, десь ударила зозуля, в неозорій височині дзвенів жайворонок, — як міг не радіти і не милуватись світом князь Володимир!

Все це хвилювало, підносило, втішало його серце, новий день був зовсім не такий, як попередній, тільки вчора тут земля гула під копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирішувала успіх його справи, важкого походу на Київ. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небі мчали на південь чорні круки, багато, о, як багато доведеться пролити крові руським людям, доки мир і тиша прийдуть на землю.

Перша перемога завжди окрилює людину. Подолавши князя Регволда і прилучивши Полотську землю, князь Володимир вірив у свою перемогу, був переконаний, що похід на Київ закінчиться щасливо, — чорні круки полетіли ген далеко, жайворони дзвеніли над полками.

А серце?! Що поробиш — молодому серцю (та хіба тільки молодому?) властиві поривання й дерзання, молоде серце — це голуб, який шукає собі голубиці; перемога і любов, радість і щастя, здійснення бажань і невпинний порив уперед, — хто не був молодим, хто цього не знає!

Князь Володимир був гордий, що скорив свавільну полотську княжну, щасливий, бо вона віддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить її колись, покличе до города Києва.

Рогніда… буде не ті, а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…

Ось чому, покидаючи древній Полотськ, князь Володимир зупинився на кручі, підняв руку й послав Рогніді, що все стояла й стояла на стіні, тепле вітання.

І рушили вої князя Володимира — лодіями по тиховодній Полоті, комонно й пішо через ліси й поля, щоб вийти біля города Смоленська, з’єднатись з північними воями, які там їх ждали, і пливти далі Дніпром на січу з Ярополком. Назустріч їм, угору від Києва, Дніпром посувалось воїнство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат ішов на брата, земля на землю.

8

І ніхто з них не знав того, що саме в цей час до україн Русі, до мирних городів і сіл на захід сонця підступає ворог, який давно вже відточив свій ніж і тільки ждав нагоди, щоб напасти.

— Drang nach Osten![79]

Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що діялось на Русі, пильно стежили німецькі імператори, за спиною яких стояв Римський Папа.

На півдні імперії були землі Угорщини, Болгарії, Візантії, з якими німецькі імператори Оттон І і син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всі свої сили скеровували на схід.

«Drang nach Osten!» — це був перший клич, що пролунав у новоутвореній Німецькій імперії, і вже тоді полчища їхніх рицарів рушають на Схід.

Проте Схід виявився не таким піддатливим і кволим, як вважали німецькі імператори. Довго й дуже довго довелось їм боротись з Польщею, тяжкою була для імперії боротьба з Чехією, доки вони ціною величезних втрат, по коліна в крові підкорили володарів цих земель. Але коли німецькі орди посунули далі на схід, щоб скорити слов’янські племена над Варязьким морем, то на річці Лехі зазнали жорстокої поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил і життя, боролись за своє життя і волю.

Ворожнеча між Володимиром і Ярополком, усобиця в Руській землі надали сил німецьким імператорам. Не власними руками — польський князь Мешко І, що був їхнім слухняним слугою, почувши про брань на Русі, велить своїм полкам вирушати на схід, захоплювати руські городи й землі.

І в той час коли вої князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли її, в той час коли князь Володимир вирушає на Смоленськ і далі на південь су проти Ярополка, в цей час потай до Руської землі підходять вороги з заходу. Темної ночі стали вони на схилах гір навкруг Перемишля, подерлись на його стіни, сталась велика січа, загинуло множество людей руських, запалав город і околиці.

Звідси ворожі вої пішли на Червен, оточили його, три дні руйнували й палили стіни, прорвались, залили город кров’ю.

Разом з ними йшли єпископ Лев і