Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
– А чому… – Анна вже хотіла запитати Тадеуша, чому він захотів знати, де вона мешкає, проте вирішила не ризикувати. – Самі бачите, я вдова, то в товаристві майже не буваю. Навіть у напівтраур ще не переходила. Та й дитина в мене маленька. Куди мені бігати по балах чи з візитами по друзях. І, взагалі, я лише цього року вирішила виїхати в світ, а минулого сиділа вдома. Тадеуш глянув на Анну ще уважніше. З трауру на ній зараз була лише чорна сукня і черевички. Капелюшок, вуаль, накидку та рукавички вона не вдягнула. Очевидно, зняла, коли їхала в кареті. Та перекинулася, і їй тепер не до приписів пристойного для вдови вигляду. Доволі незвично бачити на вулиці отак вбрану жінку з доброго товариства.
Тадеуш не втримався й озирнув Анну з ніг до голови. Стояла перед ним простоволоса і розтріпана, проте подобалася йому такою навіть дужче, аніж коли зустрічав її бездоганно вдягненою на балах у Львові. Волосся повибивалося із зачіски і розлетілося по плечах, сукня зім’ялася і розірвалася по низу та на плечі, кринолін відкривав щиколотки, проте в цій неприбраності було щось таке, що його дуже хвилювало і навіть збуджувало. Все ж таки Анна гарна жінка. Та й не виглядає вона на безутішну вдову. Цікаво, як їй живеться без чоловіка? Чи є у неї коханець? І якщо є, то хто він? У товаристві про це не пліткують, проте така ситуація виглядає цілком імовірною. Анна надто приваблива для того, щоб поховати себе заживо. Хоча… Деяким жінкам досить і дітей для щастя.
Він іще раз озирнув Анну з голови до ніг. Сонячні промені відсвічували янтарем у її густому волоссі, на щоках грав здоровий рум’янець, а добре розвинені й округлі форми тіла не дозволяли відволіктися від грішних думок. Вона молода, здорова і приваблива жінка. Такі вдови не залишаються самотніми. Вона або вже має коханця, або незабаром матиме, або просто вийде заміж ще раз.
Тадеуш уважніше глянув на Анну.
– Так, пані, я чув про ваше горе. Співчуваю. Такі моменти складно пережити, але життя триває. Пані треба починати виїздити в світ. Ви ще така молода. У вас усе попереду. Зарано замикатися в чотирьох стінах. Ваш період глибокого трауру давно минув.
Анна кинула на Тадеуша швидкий погляд. Як він може знати, що їй робити і коли виїздити. Мужчині взагалі складно зрозуміти багато речей. Він вільніший у своїх бажаннях та поведінці. Навіть період глибокого трауру у вдівців триває лише півроку, а не два роки, як у вдів. І чорний одяг вони не носять постійно. Лише на похорон, а потім хіба чорну стрічку на сюртуку. Та й з дому виходити чоловікові в траурі ніхто не забороняє, не накладає таких суворих обмежень, як на жінку, і не осуджує так вимогливо за недотримання траурного етикету.
– Я, звичайно, вдячна панові за співчуття, але…
Сказати, що там «але», Анна не встигла. З вікна карети раптом висунулася Люцина.
– Мамо, Адась не хоче спокійно сидіти, – вона розпачливо махнула рукою Анні. – Ми з Марисею не можемо його втримати. Він битися починає. Я ліпше вийду і поставлю його на землю.
– Яке на землю поставлю! – Анна з Тадеушем одночасно повернули голови у бік карети, тоді так само одночасно перезирнулися. – Люцино, зачекай. Зараз пан Тадеуш допоможе вам вибратися з карети. Хвильку… Пан мусить колоди в болото біля карети покласти. Без них дуже незручно вибиратися. Анна запитально глянула на Тадеуша, а той у відповідь хитро усміхнувся.
– Звичайно. Саме так. Але ці колоди ще треба знайти.
Враз пригадавши, як вона щойно вибиралася з карети, Анна почервоніла. Щастя від Бога, що дівчатка не могли зсередини карети побачити всіх подробиць цього дійства. І взагалі щастя, що тут нікого чужого немає. Навіть візник далеко. Годі зрозуміти, що це на неї таке найшло. Дурман якийсь. Зазвичай ніколи і нікому не дозволяла переходити межі пристойності, а тут ніби щось у голові перемакітрилося.
Анна прослідкувала поглядом за Тадеушем. Той прилаштував дві колоди на землю біля карети, відчинив іще раз дверцята і допоміг вибратися Люцині. Все поштиво, акуратно і пристойно. Люцина навіть не особливо забруднила болотом черевички. Зрештою, Люцина взагалі дуже уважна, акуратна і розсудлива дівчинка. Перш ніж поставити ногу або ж кудись поткнутися, вона разів з десять переконається, що все безпечно. З нею, певно, взагалі ніколи не виникне проблем. Анна глянула на карету. Марися передала Адася на руки Тадеушу, а той відразу передав його Люцині.
Малий навіть скривитися не встиг. Лише здивовано подивився на Тадеуша – і опинився на руках у сестри.
– Люцинко, дитино, дай Адася мені, – Анна обережно припідняла спідницю і ступила крок назустріч Люцині. – Бачу, втомився малий. Ніяк додому не доберемося!
Вона взяла на руки сина і пригорнула до себе. Малий невдоволено скривився і не затих, як зазвичай у неї на руках, а почав вириватися та проситися на землю.
– Хоцю… Ходяти… Мама. Нє.
– Це ще що таке? Куди я тебе тут поставлю? Дивися, яке болото внизу. Повимазуєшся сам і мене потім всю повимазуєш. Посидь спокійно.
Малий сердито брикнувся і ще раз спробував звільнитися з рук мами.
– Ходяти… Нє… Нє хоцу…
– Нікуди ти ходяти не будеш. Дивися, Люцинка чемно стоїть. Пан Тадеуш подивиться на тебе такого і скаже, що ти нечемний хлопчик. Не стидаєшся? Ти ж такий великий!
Адась спідлоба глянув на незнайомого йому пана, скривив губи і відвернув голову. Цей чоловік не викликав у нього ентузіазму, проте поводитись при незнайомцеві так, як він міг би повестися, коли б був із мамою сам, теж якось не випадало, і Адась вирішив наразі оцінити новий об’єкт на безпечність. Тим часом Тадеуш допоміг вибратися з перевернутої каре ти Марисі, тоді знов повернувся, відчинив дверцята і дістав зсередини накидку та капелюшок Анни.
Не виказував жодних особливих емоцій, поводився буденно, і Анна полегшено зітхнула. Головне, що з дітьми все гаразд, а сама вона якось переживе сьогоднішню пікантну пригоду. Не дівчинка. Та й Тадеуш
