Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
– Люцинко, ще потримай Адася хвилинку, – Анна передала малого на руки дівчині. – Я вдягну накидку та капелюшок. Треба когось кликати на допомогу. Не знаю, як добиратимемося додому. Був би пан Тадеуш на бричці, а не верхи, ми б попросилися до пана в екіпаж, а так… Може, пан покличе когось нам на допомогу?
– Вже покликав, – Тадеуш підійшов до Анни і подав їй капелюшок та накидку. – З отим пастухом корови я передав лист до свого слуги. Той зараз в одному із заїжджих дворів Сокалю. Наказав, щоб візник приїхав сюди бричкою разом зі слугою. До речі, тому хлопцеві з коровою я добре заплатив зараз, а коли приїде бричка, він отримає вдвічі більше. Свого слугу залишу біля вашої карети, а сам поїду з пані у маєток. Потім повернуся сюди з вашими людьми і допоможу витягнути з рову карету.
– Навіть так! – Анна невпевнено взяла капелюшок з рук Тадеуша, мить вагалася, тоді підвела голову. – Буду панові дуже вдячна за допомогу.
– Нема за що дякувати. Мені приємно. Може, колись напрошуся до пані в маєток з візитом, то пригостите кавою. Анна не відповіла. Тільки ледь усміхнулася. Починала підозрювати, у що може вилитися ота приємність та допомога Тадеуша, проте не злякалася і не опиралася. Він шляхетний чоловік і не вимагатиме від неї такого, чого б вона не хотіла сама. Цікаво, як і де він зараз мешкає? Які в нього новини? Від того часу, як танцювала з ним на балах у Львові, минуло майже три роки. Навіть не знала, чи був він одружений тоді, а які новини у нього зараз, не знала й поготів. Треба довідатися.
Тільки якось згодом.
Наразі ж мала інші клопоти. Візник із поламаною ногою, карета в рові при дорозі, вона з Люциною, Марисею та Адасем посеред шляху. Та й про коней не завадило б потурбуватися. Хоч би цей слуга Тадеуша з бричкою приїхав сюди швидше.
Частина третя
Інтермедія
Розділ 1
На щастя, бричку Тадеуша довго чекати не довелося. Так само як і того, щоб приїхали фірою за візником і відвезли його до лікаря. Саме вчасно, бо Анна вже почала серйозно непокоїтися і нервувати, а малий Адась дедалі дужче вередував і просився на руки. Люцина та Марися теж переживали, проте поводилися стримано. Очевидно, соромилися незнайомого пана. Трохи заспокоїлася Анна лише тоді, як вони з сином та дівчатками сіли в бричку, а Тадеуш прив’язав позаду коней із карети. Остаточно відлягло від серця, коли бричка рушила з місця. Почувалася заспокоєною Анна недовго. Коли вдалині з’явилися знайомі краєвиди і вона ось-ось мала побачити власну садибу, занервувала знову. Раптом подумалося, що маєток зустріне їх облупленим фасадом будинку, занедбаними господарськими будовами та запущеним садом і квітником. Адам помер, а вона не була тут три роки, і за цей час садиба могла занепасти. Що подумає про неї Тадеуш? Напевно, вважатиме її геть кепською та безпорадною господинею.
Коли під’їздили до маєтку, Анна мимоволі напружилася і затамувала подих, проте відразу полегшено зітхнула. Стара липова алея, яка вела від воріт маєтку до будинку, була доглянута, як і сад, а квітники при доріжках парку вражали різнобарвністю кольорів та розмаїттям квітів. Будинок теж не виглядав занедбаним, а навпроти ґанку була розбита велика клумба і барвисто цвіли перші весняні квіти: шафран, сон-трава, первоцвіт, тюльпани та нарциси.
Зрештою, вся садиба аж ніяк не справляла враження покинутої напризволяще. Будинок і флігель при ньому наново пофарбовані набіло, фасад не облуплений і не зруйнований негодою, а рівні ряди вікон сяяли вимитим склом. Навіть високий ґонтовий дах був не пошкоджений, а широкі кам’яні сходи при ґанку не надщерблені й добре помиті. До будинку вів забрукований та посипаний свіжим піском під’їзд. Очевидно, це було зроблено зовсім нещодавно, щоб у негоду ті, хто виходитиме з брички чи карети, не забруднили в багнюці взуття та поділ сукні.
Коли Анна з Тадеушем переступила поріг помешкання, її теж приємно вразило те, як виглядає дім всередині. Великі сіни не захаращені й не запилюжені. Усе там збереглося саме в тому вигляді, який запам’ятався їй ще від минулих відвідин маєтку. На стінах та поличках мисливські трофеї Адама: гарно опірені опудала фазанів, тетерука та яструба, голова вепра з іклами і скляними очима, роги оленя, праворуч опудало вовка. В кутку сіней та сама велика старовинна скриня для одягу, трохи далі давня і масивна дубова шафа, а біля неї потерта канапа. Ця канапа стояла колись у салоні, проте коли придбали новий гарнітур, її разом зі столиком переставили в сіни. На столику досі стос книжок, який залишив тут Адам. Мав дивну звичку після обіду сидіти за читанням не в кабінеті, а саме тут. Пояснював це тим, що йому подобається краєвид з вікна на стару липову алею та на річку.
Анна мимоволі відчула, як серце боляче стискається на цей спогад, завмирає на мить і пропускає поштовх. Не помилилася. Кожна річ у маєтку нагадуватиме їй про Адама та викликатиме пекучі спомини, і з цим їй теж доведеться якось жити. І бажано так, щоб це не шкодило їхньому перебуванню тут. Час, коли могла шкодувати себе, минув без вороття. Вона тепер єдина людина в родині, яка може щось вирішувати, реально багато зробити та опікуватися всіма.
Анна підвела голову і спокійно глянула на покоївку, яка з’явилася на порозі.
– Касю, проведи дівчаток до їхніх кімнат, а Адася нехай пані Стася візьме в покій, який для них нещодавно приготували. Діти потомилися з дороги, їх треба погодувати… І Адася перевдягнути треба, а Марисі нехай приготують оту найбільшу кімнату для гостей. – Вона озирнулася на гостя. – Пане Тадеуше, ви вже даруйте, що не можу гідно вас прийняти. Самі розумієте, ми наразі й самі в маєтку ніби в гостях. Ще не знаю, що і де тут розмістили. Мушу роздивитися.
Тадеуш усміхнувся.
– Не переймайтеся, пані Анно. Я ж не з візитом до вас прийшов. Робіть те, що маєте зробити. Я зачекаю.
– Я накажу, щоб панові наразі подали каву до салону, – Анна глянула Тадеушу в очі.
