Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька

Сівши в карету разом з Люциною, Марисею та Адасем, Анна якомога старанніше затягнула шторки на вікнах. З початком літнього сезону в Сокаль на купелі[47] приїздить чимало знайомих не лише зі Львова, але й з усіх кінців Галичини та Любомерії. Не приведи Господи, зіштовхнутися з кимось із них на вулиці. Сьогодні їй зовсім не кортить встрявати у довгі розмови чи приймати запросини в гості. Тоді і самій доведеться запрошувати гостей у маєток, а вона ж навіть не уявляє, що там зараз діється. Мала підозру, що в садибі панує безлад. Без господарів життя в маєтку завмирає, а коли так, то й сам будинок і все довкола теж занепадає. Про сад і говорити зайве. Навряд чи хтось серйозно ним займається. Доведеться все там порозчищати, прорідити і насадити нові квіти та кущі, особливо при головному фасаді будинку. Це тітці сказала, щоб заспокоїти, що все в маєтку бездоганно, а сама не дуже в це вірила.

Замислившись, Анна не особливо придивлялася до дороги. Та й визирати на вулицю надто часто не хотілося. З досвіду знала, що найбільше знайомих зустрічаєш саме тоді, коли найдужче хочеш прошмигнути непоміченою. І лише коли Сокаль залишився далеко позаду, Анна наважилася обережно відхилити шторку на вікні та визирнути назовні. Нічого небезпечного не побачила. Дорога була доволі пустельною і жодних несподіванок не передбачалося.

Переконавшись, що Адась задрімав, Анна обережно присунула його ближче до стіни. Добре, якби він проспав ще хоча б годинку. Якраз до маєтку добралися б.

Анна зручніше розклала довкола себе спідниці, зняла капелюшок і відкинула голову трохи назад. Дивилася у вікно і ледь усміхалася своїм відчуттям, бо знайомі краєвиди за вікном заспокоювали і дарували затишок. Зграбні хатки при дорозі, зелені поля, які межували з лісом та острівцями квітучих садів, невеличкі ошатні каплички при шляху, хрести на роздоріжжі, доглянуті церкви і костели поміж сільських будинків та дерев. Весною все це наповнене передчуттям свята. Так, ніби нещодавно й не було холодної зими та довгих лютневих ночей. У природі все як у житті. Народження, смерть, нове життя, поступове згасання, щоб відродитися ще раз. Коло, яке щоразу випростовується в спіраль.

Анна мимоволі задивилася у вікно. Давно треба було їхати у маєток. Ще минулого року. Ближче до землі та простого життя легше пережити нещастя і горе. Природа сама заліковує рани, а улагоджений провінційний побут дарує затишок, тепло та впевненість у правильності того, що робиш.

Зрештою, щоб почуватися по-справжньому добре, людині й не треба чогось надзвичайного. Всі важливі складові життя вкрай прості та банальні. Здоров’я рідних, розуміння їхніх потреб і вчинків, підтримка у важку хвилину, поділена на всіх радість, вміння прощати і віддано любити, бажання бачити в людині насамперед хороше, відсутність заздрості, потреба дарувати людям добро, а ще віра в те, що все погане обов’язково минеться.

Анна сумно усміхнулася. Шкода лише, що навіть дуже чітке розуміння цих істин аж ніяк не гарантія, що матимеш це назавжди. Доля іноді забирає в людини найдорожче саме тоді, коли дуже боїшся його втратити. Вони з Адамом теж могли б ще довго та щасливо жити. Натомість смерть розвела їх у різні світи. Чи ж зустрінуться вони ще коли-небудь хоча б на тамтому світі? Мабуть, зустрінуться. Принаймні їй дуже сильно хотілося в це вірити.

Анна озирнулася на Адася. Але зараз їй хотілося жити. Її зустріч з Адамом станеться дуже нескоро. Їхній син зовсім маленький, і вона обов’язково мусить поставити його на ноги. Та й дівчатка потребують уваги. А зараз іще й взяла на себе опіку над Марисею.

Анна продовжувала дивитися на краєвиди за вікном. Такої прекрасної пори року сумним думкам не місце в голові. Так гарно довкола, аж на душі роз’яснюється. Незабаром кінець мандрівки. Час від часу вдалині то виринає, то зникає плесо Бугу, а очі дедалі частіше ловлять блиск вод невеличких озер і ставків. Їх поблизу маєтку багатенько.

Анна перевела погляд на Люцину та Марисю, які сиділи навпроти неї та мовчки дивилися у вікно.

– Втомилися, дівчата? Довго їдемо?

Люцина якось непевно повела плечима.

– Може, трохи ноги стерпли від сидіння без руху. А так… Цілком добре.

Анна усміхнулася Люцині й перевела погляд на Марисю.

– Ще трішки потерпіть і побачимо маєток. Дивіться, он річку видно… Там, на горизонті. Мало залишилося їхати. Думаю, ще за світла будемо вдома.

– Мабуть, – Марися ввічливо усміхнулася Анні й ніяково заховала очі. – Я не чітко пам’ятаю дорогу. Я взагалі не звикла далеко їздити. Хіба у вас в маєтку бувала і до Львова їздила.

– Нічого. Ти молода. Все твоє ще попереду. Знаєш, дитино… Анна хотіла ще щось сказати Марисі, проте не встигла. Каре та з’їхала на правий край дороги, тоді гепнула у глибоку яму, а ще за мить щось підозріло заскрипіло спереду карети, потім хруснуло – і Анна з жахом зрозуміла, що зламалася передня вісь.

– О Боже! Зупиняйте коні!

Марися та Люцина голосно зойкнули і схопилися руками за оббивку сидіння, а Анна, вмить збагнувши, що зараз буде, швидко нахилилася вперед і затулила собою сина. В останню секунду навіть встигла підставити руку так, щоб Адась не розбив голову об край лави в момент удару об землю.

Дуже вчасно, бо карета важко гепнула вниз, ледь не перевернулася, дивом залишилася в хиткій рівновазі, тоді проїхала декілька десятків ліктів[48] юзом, а ще за мить візник так різко натягнув віжки упряжі, що коні враз зупинилися, а карета, не витримавши ще одного сильного поштовху та ривка, загрозливо накренилася і раптом завалилася у рів обіч шляху.

Розділ 9

На секунду світ потемнів в очах у Анни і вона втратила орієнтацію в просторі. Ще за мить відчула, що боляче вдарилася головою об дверцята карети, проте навіть не скривилася. Відразу кинулася до сина, підхопила його на руки і жадібно озирнула з голови до ніг. Адась ошелешено витріщився на неї, проте не заплакав. Здається, зі сну навіть не зрозумів, що сталося. Анна ще раз огляділа його і полегшено видихнула. Жодних видимих травм чи подряпин не зауважила, малий навіть не перелякався, а здивовано дивився на неї та мовчав.

Вона перевела погляд на Люцину та Марисю. Ті теж звалилися з сидіння