Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

була звикла і що так любила! Тепер дівчинці варто було лише прочитати якесь зі слів, пов’язаних з горами, природою, тваринами, як одразу воскресали спогади, а за ними приходив біль туги, і кожного разу їй коштувало величезних зусиль — стриматися від плачу. Так пройшли осінь та зима, ось уже сонце почало помалу разити очі, відбиваючись від білих мурів сусідських будинків. Гайді передбачала, що вже близько той час, коли Петрусь пожене своїх кізок на полонину, а там вилискуватиме золотом на сонечку рокитник, а під вечір заполоменіють навкруги гори. Гайді сіла сама-самісінька в куточку своєї кімнати і затулила очі долоньками, щоб не бачити сонця на білих сусідських мурах. Вона отак і сиділа: непорушно, безшумно тамуючи палюче прагнення повернутися додому, аж поки Клара не покликала її до себе. Оповідка дванадцята
Привид будинку Зеземанна

Вже кілька днів поспіль панна Роттенмаєр задумливо сновигала — туди-сюди. Коли на землю лягали сутінки, управителька йшла з однієї кімнати в іншу, або ж проходила довгим коридором, деколи різко поверталася або похапцем оглядала слабо освітлені кутки. Вона поводилася так, ніби боялася, що хтось підкрадеться тихцем і почне смикати ззаду за спідницю. Ходила лише тими кімнатами, що були заселені. А як треба було чогось із верхніх поверхів, де розташовувалися святково облаштовані кімнати для гостей, або ж навпаки: з найнижчих покоїв, де була величезна зала, яка таємничо й похмуро відлунювала кожен крок та уважно спостерігала з портретів суворими очима представників роду, в пишних білих жабо та стоячих комірах, управителька завжди кликала з собою Тінетту. Власне кажучи, покоївка чинила так само. Коли їй потрібно було залагодити якісь справи нагорі або ж у нижніх кімнатах, вона кликала Себастяна на допомогу, мотивуючи це тим, що сама таке тяжке не принесе. Дивним чином Себастян чинив так само: як треба було щось зробити в кімнатах, де ніхто не живе, він кликав у супровід Йоганна, мовляв, на той випадок, як сам не справиться. Кожен, кого кликали з собою, йшов слідом, не заперечуючи, хоча досить часто роботу могла виконати й одна людина. Скидалось на те, що кожен беззастережно погоджувався на той випадок, коли самому когось із собою кликати доведеться. Як бувало, що комусь треба було йти у віддалені кімнати, кухарка, яка вже багато років працювала в Зеземанна, глибокодумно помішувала в каструлі і киваючи головою, зітхала:

— Добре, що мені не треба цього робити, ото було б переживання!

В деякий час у домі Зеземанна відбувалися надзвичайно дивовижні та таємничі події: кожного ранку, коли прислуга сходила вниз, двері будинку були розчахнуті навстіж, і ніде нікого, хто би це міг зробити, видно не було. Вперше, коли це трапилося, одразу кинулися оглядати всі кімнати та закапелки в будинку, щоб побачити, що вкрадено. Подумали: злодій сховався за дня в будинкові, а вночі утік з награбованим. Проте все лежало на своїх місцях і нічого не пропало. Наступного вечора двері не тільки зачинили на додаткові замки, але й на грубезний, з балку товщиною, засув. Та всі старання були даремними: зранку двері знову були розчахнуті навстіж. Прислуга, що прийшла, як тільки-но почав сіріти ранок, саме такими їх і застала: розчахнутими. І це, коли в навколишніх будинках всі ще спали мертвим сном, і вікна та двері там були зачинені наглухо. Нарешті Себастян та Йоганнес, після постійних умовлянь домоправительки, зібрали всю волю в кулак та погодилися провести ніч у кімнаті внизу, яка мала вихід на велику залу, щоб побачити, хто чинить шкоду. Панна Роттенмаєр назбирала сміливцям усілякої зброї, яка належала пану Зеземанну, а також дала, щоб підтримати бойовий дух для нападу, а як треба буде то й оборони — цілу сулію лікеру.

У визначений вечір обидва чоловіки посідали в кімнаті внизу й одразу почали підкріплювати свій бойовий дух. Як наслідок, вони не тільки стали безмежно хоробрими, але й спочатку невпинно балакучими, а зрештою й страшенно сонними. Отож їхнє чатування закінчилося тим, що обидва відкинулися на спинки крісел і міцно позасинали. Коли старий годинник на вежі пробив північ, першим прочунявся Себастян і спробував розбудити свого брата по зброї. Але кучера розібрало добряче, і він ніяк не приходив до тями. На оклики Себастяна Йоганнес лишень мотляв головою перекочуючи її з одного краю м’якої спинки крісла на інший. Залишившись практично сам на чатах, Себастян одразу протверезів і почав пильно прислухатися до того, що відбувається за зачиненими дверима кімнати, в якій обидва вартували. Була пізня година, і кругом, навіть на вулиці, стояла мертва тиша. Сон Себастяна не брав, бо йому в цій абсолютній тиші зробилося лячно, він почав тихенько кликати кучера й час від часу його термосити.

Нарешті, коли годинник бемкнув першу годину ночі, Йоганнес прочуняв та пригадав, чого сидить тут, а не солодко спить у своєму ліжкові. Нараз він зробився мужнім, скочив на ноги й кинувся до дверей зі словами:

— Вперед, Себастяне, підемо подивимося, що там і до чого, нічого не бійся, йди за мною!

Йоганнес розчахнув злегка причинені двері й вийшов. Свиснув струмінь повітря, і протяг загасив свічку в кучеровій руці.

Очевидно запас мужності в Йоганнеса зійшов нанівець, бо в ту саму хвилину він позадкував та так активно, що мало не збив із ніг лакея, що прикривав його тили. Кучер шарпнув його назад у кімнату, хряснув дверима та гарячково прокручував ключ в замковій шпарині, доки той обертався. Лише після цього дістав сірники, тремтячими руками висяркав пломінець та запалив загаслу свічку. Себастян не міг збагнути, що трапилося: він стояв за широкою спиною Йоганнеса, а тому не бачив нічого і протягу не відчув. Але коли у світлі ще раз запаленої свічки глянув на товариша, то аж зойкнув: Йоганнес стояв посеред кімнати білий, наче крейда, та трусився весь, як осиковий листок.

— Що сталося? Що там було? — співчутливо запитав Себастян у товариша.

— Двері навстіж, — ледве вичавив із себе той, — а на сходах: біла мара — шусть догори