Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

— Ну звичайно, назавжди, — запевнила бабуся, — завтра почнемо її читати.

— Але ж ти не повернешся додому так скоро, — втрутилася в їх розмову Клара, — ти ще залишишся у нас на багато-багато років, правда? От бабуся поїде, ти ж маєш залишатися зі мною?

Перед тим, як лягти спати, Гайді не втерпіла і переглянула гарну книжку знову. Наступного дня її улюбленим заняттям було: вмоститися зручненько з книжкою, читати раз за разом історії з неї і розглядати красиві кольорові ілюстрації до них.

А ввечері бабуся сказала:

— Ану, Гайді, почитай нам уголос.

Дівчинка дуже втішилась цим: їй було легко, бо вона вже не раз читала ці оповідання. Тепер, коли вона їх читала вголос, історії з книги видавалися їй ще цікавішими та більш зрозумілими, а бабуся пояснювала прочитане і доповнювала його різними розповідями. Найбільше Гайді подобалося розглядати ілюстрацію, де був зображений зелений луг та пастух посеред отари, який задоволено стояв, обіпершись на довгу палицю: він радо пас отару свого батька: йому було весело спостерігати за життєрадісними овечками та кізками. Наступним був малюнок про те, як пастух утік із батьківського дому на чужину, де був змушений пасти свиней та дуже схуд, бо годували його лише виноградними вичавками. На цьому малюнкові сонце не світило так весело, а місцина на чужині була сіра і вкрита туманом. Історія про пастуха мала ще одну ілюстрацію: назустріч блудному синові, що покаявся, з дому вибігає старий батько з розпростертими обіймами. Він хоче обійняти обдертого, засоромленого, страшенно схудлого сина. Це була улюблена історія Гайді, яку вона раз за разом то голосно, то тихо читала й ніяк не могла наслухатися тлумачень цієї оповідки, які робила бабуся для неї та Клари. У книзі було багато й інших гарних оповідок. За читанням та розгляданням ілюстрацій дні збігали швиденько: наближався час, коли старенька мала повернутися до своєї домівки в Гольштейні.

Кожного разу після обіду, коли Клара лягала подрімати, а панна Роттенмаєр також, очевидно шукаючи відпочинку, кудись таємничо щезала, бабуся сідала коло Клари, а як минало десь хвилин зо п’ять вставала, як зазвичай, кликала у свою кімнату Гайді, балакала з нею про всяку всячину та бралася за якусь роботу. У бабусі була гарненька маленька лялечка. Старенька показувала Гайді, як шити для ляльки сукеночки та фартушки, і якось непомітно мала навчилася шити. Дівчинка шила гарненькі спіднички та пальтечка, бо у бабусі завжди знаходилася тканина розкішних кольорів для виготовлення лялькового гардеробу. Тепер, коли Гайді вміла читати, вона час від часу читала вголос для бабусі. Це приносило малій велике задоволення, бо чим частіше вона читала історії з книжки, тим улюбленішими ставали вони для неї: дівчинка переживала разом з героями оповідань силу-силенну пригод, ділила з ними радощі та горе. Таким чином книжкові персонажі стали її друзями, читаючи в черговий раз якусь історію, Гайді ніби знову радо зустрічалася з ними. Але по-справжньому, як раніше, Гайді веселою ніколи вже не була, і її очі вже не світилися від радості, як то бувало на полонині.

Настав останній тиждень, який бабуся запланувала провести у Франкфурті. Якось вона покликала Гайді в свою кімнату: був саме час, коли Клара відпочивала після обіду. Коли дівчинка зайшла, тримаючи під пахвою свою велику книжку, старенька кивнула, щоб та підійшла до неї поближче. Після цього забрала в малої книгу, відклала її в сторону й спитала:

— Дитино, повідай, чому ти не така весела, як раніше, у тебе камінь на серці?

— Так, — пролебеділа Гайді.

— А ти зверталася до Господа нашого?

— Так.

— І ти й надалі молишся та просиш його, щоб послав тобі свою благодать, від якої у тебе все буде добре й ти будеш веселою?

— Ні, я більше не молюся.

— Та що ти таке, дитино, кажеш? Ти не молишся більше? Чому ти цього не робиш?

— Бо це не допоможе, не чує мене любий Боженька, і я навіть можу сказати чому, — продовжувала мала тремтячим від хвилювання голосом, — он скільки у Франкфурті людей, якщо кожен увечері молиться, то де ж йому всіх почути? Ну, а мене він точно не чує.

— А чому ти так у цьому впевнена?

— Я багато днів просила у Господа одне й теж, деколи цілий тиждень поспіль, але Бог не виконав моїх прохань.

— Ні, Гайді, так справа не піде! Ти не можеш такого думати! Розумієш, Господь, Отець наш Небесний завжди знає, що для нас добре, а що зле. Ми ж у усього знати не можемо… — Деколи просимо у Нього щось таке, що нам тільки зашкодить, от він і посилає нам інше, набагато краще. Але робить це, коли ми безперервно, від усього серця просимо Божої благодаті, а отримавши бажане забуваємо за Господа та йдемо геть, радіючи дарами. Розумієш, те, що ти у нього зараз просила, було в цей момент недобрим для тебе. А Господь почув тебе, можеш не сумніватися, він усіх людей на землі чує та бачить. Він же — Господь, а не звичайна людина, як ти чи я. Він ж бо добре знає, що для тебе зараз ліпше, от і думає собі так: «Ага, Гайді дуже цього хоче, ну то вона це отримає, але лишень тоді, коли це буде для неї найкраще, і тоді вона по-справжньому це оцінить та радітиме безмежно. Бо як виконаю її бажання зараз, а вона пізніше зрозуміє, що не було воно добрим, умиється гіркими слізьми, кажучи: „Любий Боже, навіщо ти виконав тоді моє бажання, коли воно зараз є найкращим для мене? Я ж помилялася, бо я тільки людина“». А в той час, як Господь на тебе дивиться з небес, чи