Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

Панна Роттенмаєр хотіла ще про щось сказати, але пані Зеземанн повернулася і швидко пішла у напрямку своєї кімнати. Звістка про обмеженість Гайді дуже здивувала стареньку, і вона вирішила розібратися — що й до чого. Проте розмовляти з паном Кандидатом не хотіла нізащо. Вона дуже цінувала пана вчителя за гарну вдачу, завжди сердечно вітала його при зустрічі, але після цього одразу переходила на протилежний бік, щоб не встрянути часом у розмову з ним. Спосіб вираження думок та манера їх озвучення цією людиною змушував стареньку сумніватися у власних розумових здібностях.

Коли Гайді прийшла в кімнату до бабусі, то надзвичайно здивувалася розкішним кольоровим малюнкам у великих товстих книгах. Та ось бабуся перегорнула сторінку, і мала аж скрикнула від наступної ілюстрації, вп’ялася у неї очима, а потім у неї потекли сльози, і вона почала голосно хлипати. Бабуся й собі глипнула на малюнок: гарний зелененький луг, на якому овечки та кізки скубають травичку та кущики, а посередині стоїть пастух, обіпершись на довгу палицю й спостерігає за веселими тваринками. Малюнок ярів золотом, бо все це відбувалося при заході сонця.

Бабуся взяла Гайді за руку й почала заспокоювати:

— Ну досить, маленька, досить, — лагідно втішала вона, — не плач більше, гаразд? Малюнок, вочевидь, розбудив у тебе якісь спогади, егеж? Глянь, тут не тільки малюнок, до нього є ще й гарненька оповідь, увечері я розповім тобі, про що там йдеться. А хороших оповідей у цій книжці сила-силенна. Їх усі можна читати, а потім переказувати. Перестань вже рюмсати, нам треба поговорити про дещо. Витри свої слізки, ось так. А тепер стань коло мене, щоб я могла побачити чи ти вже веселенька і більше не плачеш. Ось так, от ми вже веселі, правда?

Проте пройшло ще трохи часу, поки Гайді нарешті перестала хлипати. Бабуся зачекала ще трішки, щоб дати малій можливість оговтатися і повторювала раз за разом:

— Ось так, ось так і добре, ось ми вже й розвеселилися.

Коли мала заспокоїлася, бабуся сказала:

— Тепер ти, дитино, маєш мені розповісти, як проходять заняття у пана Кандидата, чого ти вже навчилася і що вже добре умієш.

— Та нічого не навчилася, — зітхнула мала, — але я вже й так знаю, що навчитися читати неможливо: дуже складна це штука.

— Ось тобі й на. Оце так новина. І хто тобі таке розповів?

— Петрусь мені про це сказав, а він добре в тому розуміється, пробував раз за разом і ніяк не міг осилити читання, бо це занадто важко.

— Егеж, Петрусь, мабуть, дуже своєрідний хлопчина. Але знаєш, що я тобі скажу? Не треба все сприймати так, як про це хтось тобі розповів, хоча б навіть і Петрусь. Треба, повір мені, й самому спробувати. Хоча, звичайно, ти маєш слушність: осягнути те, що розповідає пан Кандидат — важко, так само, як і нелегко вивчити з ним букви. У це я охоче вірю.

— Еге ж, — погодилася мала, — це просто неможливо.

— Гайді, — сказала тоді бабуся, — ось що я хочу тобі повідати: ти ніколи не пробувала вчитися читати, бо віриш тому, що сказав Петрусь. Проте віднині маєш вірити у те, що кажу тобі я. А я кажу тобі з цілковитою відповідальністю та впевненістю: ти досить швидко можеш навчитися читати, бо це вміє сила-силенна дітей, і вони здебільшого — такі як ти, а не як Петрусь. А тепер послухай, що буде, як ти навчишся читати. А буде ось як: ти бачила пастуха на малюнкові, егеж? Пастуха на гарному зеленому лузі. От як навчишся читати, я подарую тобі книгу, і ти знатимеш усю його історію. Від початку і до кінця. Так ніби ти почула її від когось. Усе знатимеш, як він поводиться зі своїми вівцями та козами, і які дивовижні пригоди його спіткали. Адже ти хочеш про це знати?

Гайді слухала з надзвичайною цікавістю. Її очі сяяли від захоплення. Вона глибоко вдихнула й промовила:

— Ох, як би-то я вже вміла читати!

— Всьому свій час, і незабаром будеш читати, я це по тобі наперед бачу. А тепер треба глянути, як там Клара. Ходімо, а гарні книги візьмемо зі собою, — з цими словами бабуся взяла Гайді за руку і вони пішли в кімнату для навчання.

Після того дня, коли дівчинка захотіла піти додому, а панна Роттенмаєр перестріла її на сходах та висварила за негідну поведінку, та багато зрозуміла. Управителька ганьбила її, кажучи, що вона — невдячне дівчисько, втікає від добра, це, мовляв, щастя, що пан Зеземанн нічого не знає, інакше б дуже засмутився. Гайді збагнула, що не може піти додому, коли їй заманеться, як це обіцяла тітка Дора. Вона мусить залишатися у Франкфурті на довгий-предовгий час. Цілком можливо — назавжди. Гайді зрозуміла також, що пан Зеземанн буде вважати її невдячною, якби вона захотіла повернутися. Очевидно, так само вважатимуть бабуся і Клара. Виходило, що нікому, кого вона тут знала, не слід зізнаватися: вона хоче додому. Бабуся он яка добра до неї, а коли дізнається, стане злою, як панна Роттенмаєр, а цього Гайді не хотіла. Проте туга за домівкою ставала важкою ношею, що з кожним днем гнітила її все більше й більше. Дівчинка перестала їсти й почала помалу бліднути. Вечорами, коли приходила пора лягати спати, вона ніяк не могла заснути, бо лежала сама-самісінька у великій кімнаті, а навкруги панувала мертва тиша. У її спогадах оживала полонина, залита сонячним сяйвом, квіти на ній, і мала нарешті засинала. Уві сні перед нею поставали полум’яні від вечірнього сонця шпичаки Фалкнісу та вогненні засніжені поля Шезаплани. На ранок Гайді прокидалася й хотіла вибігти вистрибом із хижки на полонину, аж виявлялося, що лежить вона на великому ліжку в Франкфурті, далеко-далеко від гір і не може повернутися додому. Досить